Уже декілька днів поспіль тривають судові слухання у справі екс-командира 5 батальйону територіальної оборони “Прикарпаття”, пише ГК.
23 серпня 2014 року розпочався відхід батальйону “Прикарпаття” із зони АТО. Після повернення близько 300 біців у Делятин, Комар свої дії пояснював тим, що хотів врятувати їхні життя та не допустити повного знищення військового підрозділу, який не мав належного озброєння та засобів захисту.
Наразі під час судових засідань допитують свідків у справі. Здебільшого — це бійці уже розформованого батальйону. До слова, під час досудового слідства прокуратура допитала більше 170 свідків. У суді поки виступила лише третя частина.
Свідки стверджують: якби батальйон не вийшов із зони АТО, то “була би купа м’яса”, а також зазначають, що їх обманювало вище керівництво — їм ніхто не сказав, що вони нестимуть службу за три кілометри від російського кордону. За словами бійців, під час артилерійських обстрілів вони мали лише стрілецьку зброю та шкільні автобуси.
Один зі свідків, гранатометник стрілецької роти, після тих подій продовжив службу. Він вийшов з-під Дебальцевого, воював неподалік Станиці-Луганської. Хлопець розповів, що під час інтенсивного обстрілу хтось скомандував збирати речі та відступати. “Хто дав наказ, не знаю. Як це: всі бігають і носять боєприпаси, а я мав ходити і шукати, хто дав наказ?”, — свідок обурено подивився на прокурора.
“Ми виходили у такому стані, що вже нічого не хотіли. Звідти виїхала уся важка техніка. А що ми могли на шкільних автобусах?! Ми називали автобус “жовтий БРТ”. Вони були такі, що жінка може через них макарони цідити. Коли відходили, то їхали у бронежилетах. Ми звикли до них, навіть спали у них. А дехто їхав навіть у касці, аби дощ на голову не падав”, — пригадує свідок.
Солдат переконує: батальйон не повернувся до виконання бойових завдань, бо у бійців не було довіри до вищого керівництва.”Я не можу відповісти зараз, чи повернувся би тоді на фронт. Я вийшов із Дебальцевого, бачив, з чим там воюють хлопці і пам’ятаю, з чим воювали ми”, — каже демобілізований.
Загалом, свідки, серед яких навіть санітар-банщик, дотримуються єдиної думки: відходити треба було, аби зберегти життя. Повертатися на бойові позиції не мали з чим. У те, що їхній батальйон доукомплектують і вище керівництво їх знову не обдурить, хлопці не вірили.
“Ми їхали у Делятин, аби залишитися живими. І дякуємо комбату за це”, — сказав один із свідків у суді. “Командира батальйону ми на руках би носили!”, — переконував суд інший боєць.
Виникає риторичне запитання: якщо свідки сторони обвинувачення підсудного готові “на руках носити”, то куди зайде цей судовий процес?
