Микола Яцишин стояв на Майдані, а з листопада поїхав у зону АТО. Нині він – доброволець батальйону «ОУН». З журналістом «Галицького кореспондента» зустрівся на пероні вокзалу, але спілкується неохоче, намагається віджартуватися загальними фразами. Словом, чоловік скромний, але за його щирою посмішкою та ніжним поглядом вгадується неабияка відвага.
Микола воює на Донбасі у складі добровольчого батальйону «ОУН». Цей військовий підрозділ створений наприкінці серпня, тому досі не набув офіційного статусу. Попри соціальне забезпечення, яке гарантують ЗСУ та спецбатальйони УМВС, кількість альтруїстів, які поповнюють лави добровольчих батальйонів, не зменшується. Їх не потрібно заманювати на передову «солодкими пряниками», вони туди їдуть за ідею.
36-річний Микола Яцишин – уродженець села Новиця, що на Калущині. Нині він живе у Києві, втім відпочити на ротацію повернувся до рідної домівки. Від першого шлюбу має семирічного хлопчика. Пояснити дитині, що тато поїхав на війну, непросто. «Коли син питає: “Де ти був?”, кажу: “Воював”. Там, де по телевізору показують. Я кажу так, бо як дитині інакше пояснити?» – розповідає чоловік.
Микола одружений вдруге. Каже, дружина – патріотка, наполовину осетинка. До речі, чоловік зізнається, що їхати на передову його відмовляли всі родичі, – не подіяло. Півтора місяці боєць пробув на підходах до Донецького аеропорту, захищав частинку України, яка стала символом незламності наших воїнів.
До речі, Яцишин в армії не служив, окрім тритижневого вишколу, жодної спецпідготовки не має. Поїхав на схід, бо їхали друзі з Майдану. «Я подзвонив і кажу: їду. І все закрутилось», – пригадує він.
Вишкіл Микола проходив у Ніжині, а потім пішов на фронт. Їхній батальйон несе службу на постах у Пісках. Він пояснює, що в Донецькому аеропорту – звичайні українські хлопці, а «сепари» – це найманці, їх Росія забезпечує зброєю, і сюди вони їдуть, бо їм за це платять гроші.
«Якби не волонтери, ми б не вижили. Від них їжа, амуніція, – розповідає доброволець «ОУН». – Ми навіть офіційного статусу не маємо, а в батальйоні біля сотні чоловік і сотня на ротації».
Від літа ряди батальйону густішають, приходять люди різного віку – від 18 до 60 років, воюють пліч-о-пліч.
Тим, що їхня структура ще не зареєстрована, Микола не переймається. «Може, щось зміниться, може, статус дадуть. Але я поїхав не за гроші, жодної копійки допомоги», – каже він. Щоправда, сільський голова рідної Новиці з каскою та бронежилетом допоміг, обіцяв матері Миколи про дрова подбати, але все це його власна ініціатива.
Піски, за словами Яцишина, – це закинуте село за 2-2,5 кілометри від аеропорту. Там вони стоять на постах, чергують удвох по дві години. Микола має власну шкалу ризику: якщо стріляють з автоматів – не страшно, а коли відкривають мінометний вогонь, це вже небезпечно. Найважче же, коли працюють снайпери. Він впевнений, що якби вони та інші батальйони в Пісках не стояли, термінал з нашими вояками давно б оточили.
Доброволець розповідає, що різні хлопці приїжджають воювати. Є такі, що 4-5 днів побудуть і додому повертаються, психіка не витримує. На службу в їхній батальйон навіть дівчат приймають, є кілька снайперок.
«Родичі кажуть: попробував – і все! А я кажу: не пробував – свідомо їхав. Пробувати можна борщ, чи смачний, а там – їдеш і воюєш», – жартує Микола Яцишин, запевняючи, що думок залишитися вдома у нього не було. Навпаки, до мирного життя довго звикати довелося, безсоння мучило, війна щоночі снилась. Там для нього буденність, а тут люди веселяться, якось незвично… Він просить людей не бути байдужими до тих бійців, які воюють за їхню землю.
Микола на ходу заскакує у київський потяг, що вже рушає. На пероні його проводжають – товариш із сином…
