Копають на Рівненщині та Волині – «штовхають» у столиці. Підпільний бурштиновий бізнес, який обраховується тоннами і мільйонами… процвітає.
Купити сонячне каміння сьогодні взагалі не проблема. Попри постійні театралізовані показові виступи правоохоронців, Інтернет рясніє різноманітними телефонами, є попит, значить буде і пропозиція.
– Є у вас зараз щось із товару?
– У нас всігда є. Кілограм 10-15 буде.
– Де ми можемо зустрітися з вами і коли?
– Рівненська область, Володимирецький район, село Полиці, не доїжджаючи до Кузнєцовська.
Ні для кого давно вже не секрет, як і де копають дорогоцінну закам’янілу смолу, але мало хто розповідає – що ж далі. Есбеушники час від часу рапортують про боротьбу. Президент встановлює дедлайни для правоохоронців, а проворні ділки продовжують класти до кишені чорний кеш. Ми покажемо, наскільки легко можна купити бурштин, навіть не виїжджаючи в бік клондайків, просто в Києві. Серед білого дня, біля двох райвідділів поліції та столичного управління СБУ.
– Алло? А ми вже під’їхали.
Зараз ми йдемо на зустріч із Миколою Фоменком. Цей чоловік організовує оглядини приміщень для потенційних орендарів. За нашою інформацією, саме тут, в одній із кімнат Інституту матеріалознавства, що належить до Національної академії наук, не один рік гудуть станки підпільного цеху, де обробляють поліське золото.
Взагалі-то територія інституту охороняється, а заїзди перекриті шлагбаумами, але не для тих, в кого є ось така… спецперепустка.
– Павлович, это со мной, пропускай – вот к красным ящикам.
– Сюда, да?
По дорозі науковий «спец» із оренди відкриває всі козирі. Після нашої першої поїздки-розвідки бурштинщики нашвидкуруч зібрали речі і поспіхом виїхали.
– Если между нами, девочками говоря, мы не знали, чем они будут заниматься, когда пришли, а они занимались обработкой – бурштын как на русском языке.
– Янтарь?
– Янтаря.
Зараз ми їдемо на заплановану зустріч, такі собі оглядини сонячного каміння.
– Я возле метро «Арсенальная».
– Отлично. Я прямо возле пушки стою.
Наш продавець, Руслан, веде до своєї автівки.
– У нас тут килограмм, грубо говоря. Для показать мы взяли десятку.Цена сотки – шесть и три, шесть и пять, по-разному. Пятидесятка – 5 тысяч, пять и три, пять и пять, от качества зависит.
– Естественно.
– Двадцатка.
– 4 тысячи, 4.5.
– Тогда спасибо, рада знакомству, до свидания.
Данилович, як попросив називати себе пан Микола, показує офіс, який і служив підпільним цехом. Два з половиною роки, між іншим.
– Бурштин – это ж… сами понимаете.
– Микола Даниловичу, ми журналісти, і ми би хотіли з’ясувати, коли поїхали ці бурштинщики від вас.
Завгосп з питань оренди не приховує хвилювання. Дістає поспіхом цигарку і підпалює… просто в приміщенні.
МИКОЛА ФОМЕНКО, працівник Інституту проблем матеріалознавства
– Я удивляюсь. Зачем оно вам?
– Как зачем? У вас незаконно обрабатывают янтарь, вы об этом знаете.
– Значит на нас, на нас пятно. Мы сейчас распрощаемся навсегда.
– Мы можем с вами распрощаться, если вы мне покажете документы, на основании чего вы подписывали договор.
– Нет, ничего не покажем.
– Почему?
– Если будет милиция.
– Хорошо, мы сейчас вызовем.
Викликати таки довелося. Після малоприємної розмови.
– Значит, Павлович, этих людей нужно убрать отсюда.
– Мы не уйдем, не уйдем. Пока не поговорим с замдиректора и не увидим документ.
– На первой проходной вас ждут с документами.
– Супер. Супер.
У кабінеті будівлі навпроти нас зустрічає керівництво держустанови… з документами.
МИХАЙЛО ЗАВОРОТНИЙ, заступник директора з науково-технічної діяльності Інститут проблем матеріалознавства:
– Ми заключили договір, відповідно до чинного законодавства, пройшли всі процедури, вони орендували в нас приміщення. Вони займалися ювелірними виробами, ми знали, що вони займаються.
На паперах чорним по білому – приміщення в Інституті проблем матеріалознавства орендувала фірма «Укрбудпром інвест». Яка, окрім будматеріалів, деревини та вирощування городини, займалася ще й ювеліркою. Юридична адреса фірми – ось цей будинок у Київській області, у смт. Коцюбинське.
– Девушка, покиньте, пожалуйста помещение.
– Можете объяснить, на какую компанию вы работаете?
– Будет директор, все вам объяснит.
– А где директор?
– Уехал в командировку.
Директора з відрядження довго чекати не довелося. Ось він – Ель Салех Фахд. Прибув одразу ж після нашого візиту.
– Ви директор, да?
ЕЛЬ САЛЕХ ФАХД, директор підприємства:
– Да.
– Супер, давайте ви поясните, чим займаєтесь.
– Этот цех мы его создали для того, чтобы обкатать научный процесс.
– Ви мені скажіть: де ви брали сирець?
– Там в интернете валом, брали его пару килограмм. Гривен 200 там за килограмм.
– Вы знаете, що таких цін нема на бурштин.
– Нема, то в суд подавайте на нас.
Далі розмова не склалася.
– Покажіть нам, де стоять верстати.
– Вони не тут.
– А скільки їх у вас?
– 2 станка.
– А де знаходиться ваш гараж?
– Все, я спішу.
– Ви ж можете нам показати прям зараз.
– Нє, зараз я вам не буду показувать.
– Чому?
– Не хочу, не хочу, маю право. Давайте, виключайте камеру, я считаю, что интервью закончено.
Інтерв’ю закінчено, але не закінчена історія. Ні з законом про видобуток бурштину, ні з прозорим продажем сонячного каменю. За даними українських держприкордонників, лише минулого року через українсько-польський кордон намагалися перевезти більше півтонни відбірного сирцю. У сусідніх колег по цеху ця статистика втричі більша.
І це лише офіційно, не кажучи вже про так звану «зеленку» і роками відкатані канали збуту через Львів, Харків та Київ. Мова йде про тонни контрабандного бурштину, мільйонні тіньові прибутки і мільйонні збитки для держави. Покарання гуманного українського правосуддя за нелегальні бурштинові торги – смішне. Продавай – не хочу…
Джерело: hromadske.ua
