Deutsche Welle: Пані Дежевські, важко позбутися враження, що Великобританія упродовж останніх місяців максимально дистанціювалася від українських подій і лише згадка про Будапештський меморандум змусила Лондон проявити активність. Як Ви вважаєте?
Мері Дежевські: Британці зайняли “задні місця” ще з літа, коли тривали переговори між Брюсселем і Києвом. Мені здається, що переговори тоді Брюссель делегував полякам і литовцям. Думаю, що британці, французи і, певною мірою, німці вважали, що про це не треба особливо хвилюватися. І раптом глава британського МЗС Вільям Хейг “дізнався” про особливу роль Великобританії у Будапештському меморандумі, де Лондон виступив гарантом українського суверенітету. І нічого не сталося. Це дуже важлива точка, яку можна розглядати, якщо хочете, як ослаблення британської сили. Британія виступила гарантом, а насправді ніяк себе не проявила під час поточної кризи, аж доки Вільям Хейг зараз “не вийшов з лісу”.
Як, за Вашими спостереженнями, події довкола України сприймають у британському суспільстві?
Я була дуже здивована не браком цікавості, а радше браком участі Великобританії у розв’язані української кризи. Люди цікавляться, увага медіа дуже висока. Але цікаво, що під час війни у Сирії британці дуже багато дискутували про те, що ми, мовляв, несемо моральну відповідальність і мусимо втрутитися, якщо нічого не допоможе. Звісно, були і ті, хто виступав проти, але йшли дуже жваві дебати. Улітку парламент навіть зібрався на спеціальне засідання щодо можливого воєнного втручання у Сирії. Уряд програв це голосування, а прем’єр Камерон швидко відмовився від планів втручання. Мені ж здається, що криза в Україні чомусь відразу була поставлена за межі можливого зовнішнього втручання, де британське втручання вже не є необхідним. Тож британське суспільство стежить за Україною як зацікавлений спостерігач, а не як хтось хто мусить або може діяти. Це для мене велика несподіванка, адже Україна набагато ближча, ніж Сирія – ідеологічно, духовно і в усіх інших вимірах. Це відсторонення мене дуже дивує.
Днями російський міністр закордонних справ Лавров зробив ремарку, що Крим, мовляв, для Росії важливіший, ніж Фолклендські острови для Британії. Як Ви потрактували це порівняння?
Я не бачу жодних паралелей між Фолклендськими островами і Кримом. Справа тут не в етнічній складовій, а в тому, що Фолклендські події слід розглядати як порушення міжнародного права. Аргентина абсолютно незаконно вдерлася, тож відповідь Великобританії була цілком очевидною. Тож я не бачу тут паралелей, адже до Криму раніше ніхто не вдирався – він законно став частиною України 1954-го року, а відтак і 1991-го.
Великобританія останніми роками перетворилася на рай для російських та українських олігархів, які скуповують елітну лондонську нерухомість, з’ясовують між собою стосункиу британських судах, користуються найрізноманітнішими послугами місцевих консультантів. Наскільки далеко за таких умов може піти британський уряд із санкціями проти Росії?
Звичайно, громадська думка і думка великого бізнесу і уряду сильно відрізняються. Люди, якби могли, вже завтра прогнали б цих олігархів геть і конфіскували їхнє майно. Але, зрозуміло, що бізнес і уряд має на це свій погляд. Я з цікавістю дізналася про те, що у списку осіб, проти яких мали б бути запроваджені санкції, спочатку було близько півтори сотні прізвищ. Згодом список скоротився до 21 особи. Журналісти кажуть, що саме британська сторона виступила проти запровадження санкцій проти деяких осіб, включених до початкового списку.
Мене завжди дуже обурювало, що російські багатії з такою легкістю знаходять притулок у Великобританії. Їм не ставлять тут зайвих запитань і не розслідують походження їхнього капіталу. Британія послідовно відмовляла у запитах на екстрадицію цих осіб. Я спілкувалася з адвокатами з цього приводу. З їхніх слів не було жодного випадку екстрадиції будь-якого “вагомого” росіянина за підозрами у фінансових шахрайствах. Здається, взагалі було лише два випадки екстрадиції до Росії дрібних злочинців за крадіжку у магазинах або щось подібне. Але олігархів це не стосується, оскільки, як кажуть адвокати, є побоювання, що в Росії вони не матимуть справедливого суду. Ця позиція Британії дуже суперечить французькій, німецькій чи американській. Ці країни екстрадували росіян, підозрюваних у відмиванні грошей та інших фінансових злочинах
Багато хто на Заході вже відкрито говорить про початок нової “холодної війни”. Чи може нинішня кримська криза вплинути на внутрішню британську політику, особливо в світлі прийдешнього шотландського референдуму?
Здається поки це ніяк не впливає. Саме через це відсторонення британського суспільства від подій в Україні. Якби ситуація загострилась і пішли б розмови про британське втручання, тоді це могло б стати вже темою внутрішньої політики. Я дивуюся, що так мало порівнювали шотландський референдум з кримським, адже кримський – цілком нелегальний і суперечить Конституції України. Він не обговорювався з владою в Києві. Натомість референдум в Шотландії призначений з дозволу британського парламенту! Тим не менше, можливе відокремлення Шотландії є для Лондона таким же болючим, як і втрата Криму для Києва або втрата територій для Росії після розпаду Радянського Союзу.
