У той час, коли на Донбасі реальна війна за Незалежність України від сусідського суспільного укладу, значна частина країни – у традиційному для серпня бахчовому анабіозі.
У головах багатьох вчорашніх прибічників революції – кавунне смузі, на голові – патріотичний віночок.
Соціальне напруження не розряджене ні істотними реформами,ні ув’язненням членів команди Януковича та державних злочинців. Існує реальна загроза вторгнення путінських окупантів.
Політики – у дивній позі, кінцівками тримаються одночасно за все: обіцянки власному гаманцю, гарантії безпеки друзям по Раді і олігархам, дядьків з ЄС і очікування суспільства.
Тисячі громадян перенесли Майдан з площі всередину себе і відчули, що цілком на боці суспільства не може бути ні політиків, ні бізнесменів.
Люди – україномовні, російськомовні гинуть за право боротись за свій, український суспільний устрій, за Незалежність як відповідальність і право на власні помилки, за свої місцеві домовленості всередині громади.
Тисячі українських громадян погодились ризикувати життям за право мільйонів поборотись за зміни на краще.
А що у цей час роблять мільйони? Вони чекають на зміни. Не роблять їх, а чекають.
“Ну як, ви ж обіцяли, що буде лучче, то де воно?Ми ж вам повірили?”
Я ще раз повторю – хтось готовий померти, аби у вас була законна змога копнути корупціонера чи наступні роки в цій країні не давати даїшнику хабар. Люди спливають кров’ю, надаючи суспільству карт бланш.
СРСР, як устрій, вкрав у людини право і вміння насаджувати державі волю громади. Тож громадян, що усвідомлюють себе, як першопричину змін, а не глядачів з поп-корном, вкрай мало.
Мешканці все ще хочуть, щоб десь згори пролунав директорський дзвоник і прийшла рознарядка – “альо, ми тепер Європа, атставіть красти”.
І щоб по команді отак – раз – і родич на митниці почав сам себе бити по руках. Зненацька. І щоб усі раптом почали вмикати повороти. “Тоді вже і я, чим я гірший”
Творча енергія Майдану, його неофітська солідарність обнуляються з кожним бездіяльним днем. А загроза нікуди не подівалась – вона розділилась на 2 фронти і перейшла у невпинний контрнаступ.
Чому ми пригальмували і переклали крихку здобуту перевагу до рук старих тертих інтриганів?
Чому населення Донбасу раптом прийняло путінські та ахметовські інтереси за власні і радо допомогло створити “гарячу точку” у себе вдома?
Чому ми самі повторюємо 2004 рік, пускаючи все на самоплив?
Чому протест звівся до пасивного спостерігання за незворотнім реваншем осмілілих крадіїв і зрадників? Є враження, що якщо перевибори ВР – завтра, то оберуть популістів у камуфляжі і популістів з голубом миру на білбордах.
Чому досі застосовуємо презумпцію правоти до першого-ліпшого пройдисвіта чи бізнесмена, чиї промови тимчасово співпадають з нашими емоціями?
Чому ми готові з полегшенням усучити до рук свої повноваження будь-якому можновладцю, що сьогодні випадково на нашому боці?
Невже ще не ясно, що повстання проти поганої системи закінчується не після поваленого паркану і союзника-олігарха, а після того, як ти в ручному режимі витісняєш її кращою системою?
Невже не ясно, що сьогодні треба шукати головного союзника всередині власного і сусіднього суспільства?
Так ось, нам всім прийшла повістка, ще у листопаді.
Уявимо український протест, як рівневу гру, в яку ми вклякнули одного осіннього вечора:
1й рівень – пісні, стрічечки, ліхтарики, прапори, “бандугеть”.
2й рівень – все з 1 рівня + намети-бутерброди, ритмічні гасла, злі плакатики, ходи, віча, недобрі заглядання у вікна РОВД.
3й рівень – + перші жертви, фізичній опір, шини, краще організований протест – волонтерські організації допомоги постраждалим, про-громадські правозахисники. Делегування протестних повноважень конкурентам влади.
4й рівень протесту – все те саме + відкрите збройне протистояння і прохання про допомогу у однодумців-сильних світу цього – самостійних, готових суспільств. Чекання на санкції, поодинокі поправки у баланс справедливості у вигляді мордобиття окремих символів гебистсько-кримінального свавілля у особі царьових.
5й рівень протесту – рідкісні, як діаманти, судові позови сміливців проти корупціонерів. Повне перекладання представницьких функцій інтересів громади на політиків і співпраця з ними. Перші розчарування і згасання революційних вогників у просторих кабінетах. Задній хід громади перед амбіціями бізнесменів.
З 5го по 100й рівні – це терпляче чекання чужих санкцій і правильних ініціатив “згори” від ставлеників олігархів-власників потоків і їх конкурентів. Голосування по результатам програми Шустер Live. Дегустація сортів політичного *айна. Національна ідея на рівні “Україна – Єдина, Путін- Халва”.
Десь ось тут з’являється примара 2004 року – повернення непокараних, непотоплювані кернес-ківалов, реванш “договорнякової політики” з мінімальним врахуванням побажань “знизу”: плебсу – новий тролейбус, а нам – новий потік з митниці, ось вам – друга турецька, а ось нам – відкати на закупках зернових в Каір чи освоєння потоку штрафів за порушення стандартів молочної продукції ЄС (див. 2004 рік)
Погані відчуття у народу “#чтотонетак” “#незацестоявмайдан” #марнісмерті
Ми десь тут.
А нам – сюди:
100й рівень протесту – це прощання з ілюзіями та юридичний хардкор.
Перехід у фазу для дорослих – конструктивний системний протест і витіснення старої системи своєю. Вам ніхто нічого не винен, як самі захочете, так і зробите в країні.
– Донесення до 25 млн дорослих українських особин їх конституційних обов’язків, формування картини спільного державного інтересу і масштабу народних потужностей.
– Організація місцевих територіальних громад, спілок, комітетів народного управління.
– Утворення громадського органу аналітики, контролю і моніторингу процесів, законів і конституційних реформ, які потенційно несуть загрозу для держави і громади України.
– Утворення громадського суспільного ЗМІ, виведене з під груп політичного і бізнес- впливу.
– Легалізація районної самооборони, що визнається владою міста як окрема сила рівня громадських дружин правопорядку.
– Лоббі українського культурного продукту і створення “невидимого кордону” – поступова побудова нової центроукраїнської медіа-реальності.
– Формування громадського лоббі, яке усвідомлює що є національний інтерес і яке підкріплене середнім та малим бізнесом.
А тепер – та-дааа: Законний протестний наступ – аналог махачу з беркутом на Майдані.
– Поступове витіснення з політики старих кадрів і впровадження у середовище Ради “агентів” народу – своїх, контрольованих, депутатів на виборах.
– Еволюція виборця від “ой, за кого голосувати?” до “ось наш районний дядя Вася – ми навчили його, чого ми хочемо і він потрібен нам у парламенті, гуртуємось і проводимо його у владу”.
– Початок 5-тирічки просіювання судів, митниці, скорочення і переатестація міліції. Кримінальні справи проти тих, з ким домовились ті політики, що прийшли на 5-6 рівні. Ті політики, що погоджується грати на умовах диктату “знизу” від громад – залишаються. Ті, хто намагаються повернутись до схеми “маніпуляція олігархами згори” – вибувають на виборах.
– Десакралізація політиків і підвищення рівня політичної культури від рівня “Бондаренко – коза, Царьову – в рило, Яценюк – няшечка” до “Всі такі солідні, всі все так красиво розповідають, але депутат Б спонсорується олігархом С, що має бізнес з Д, який недодав у бюджет нашого регіону N-ну суму і прикрив суддю Х, який узаконив землевідвід навколо нашого ставка”.
– Заохочення суспільства до ретельного аналізу економічних интересів регіонів і навчання населення – як обирати громади своїх делегатів у Раду.
Ми – на цивільному фронті, кожен з нас у своїх діях має бути відзеркаленням солдата на передовій.
Поки він прикриває нас вогнем, ми маємо не підводити його і з вдячністю за цю можливість боротись, наступати на хабарника, генерала-зрадника, рєшалу, хама що припаркувався на тротуарі, невпинно наступати.
Ми переможемо тільки тоді, коли кожен з нас стане бойовою одиницею на фронті боротьби за новий договір між владою, бізнесом і суспільством.
Мобілізуйте на цей фронт самі себе, будь ласка.