Згідно соціологічних досліджень, протягом війни домінуючі відчуття та емоції українців кардинально змінювалися кілька разів: якщо на початку повномасштабного вторгнення ми відчували гордість, потім розчарування від очікування контрнаступу, пізніше домінуючою емоцією у суспільстві став запит на справедливість.
Психіатр Михайло Пустовойт розповів про специфіку стратегії та роз’єднувальної тактики Росії в боротьбі проти України, а також про настрої та емоції українців на четвертому році повномасштабного вторгнення.
«Багато людей, не витримуючи напруження, інстинктивно намагаються дистанціюватися від реальності війни. І саме на це й робив ставку ворог: роз’єднати нас, змусивши кожного думати лише про себе. Роз’єднати — і перемогти».
Що зараз відчуває нація на четвертому році війни?
Втома, виснаження та невпинний пошук нових смислів — тих внутрішніх опор, які б допомагали людині втриматися у боротьбі, — стали домінантними емоційними реаліями сучасного українського суспільства.
На початку повномасштабної війни суспільство об’єдналося в очікуванні швидкої перемоги. Мобілізація була майже миттєвою — це був героїчний, емоційно заряджений імпульс єднання.
Однак такі імпульси, якими потужними вони не були б, за своєю природою є короткотривалими. Для тривалого спротиву потрібна вже інша — більш складна, глибока й витривала — психічна структура підтримки. Її ще належить не лише віднайти, а й осмислити, концептуалізувати та сформулювати.
Саме тому багато людей, не витримуючи напруження, інстинктивно намагаються дистанціюватися від реальності війни, повертаючись у приватне: занурюючись у побут, щоденні справи, дрібні негаразди — туди, де ще можна відчути контроль і передбачуваність.
«Ми з колегами переконані, що така динаміка не випадкова — вона, ймовірно, є частиною стратегії ворога. Суть роз’єднувальної тактики полягає в тому, що будь-яке суспільство здатне витримати короткочасну кризу, згуртувавшись перед обличчям загрози. Але з часом, коли війна втрачає часові обриси і стає «нескінченною», у свідомості людей активується інша програма — виживання через індивідуалізацію. І саме на це й робив ставку ворог: роз’єднати нас, змусивши кожного думати лише про себе. Роз’єднати — і перемогти».
Кожна перемога на фронті викликає новий емоційний підйом. Так було й із успішною операцією «Павутина» — вона знову об’єднала українське суспільство навколо спільної радості, гордості та надії. Але, як і раніше, цього імпульсу не вистачає надовго.
Людина прагне мати щось більш тривке — те, на що можна спертися не лише в моменти тріумфу, а й у періоди виснаження. Потреба в сенсах, що підтримують, залишається відкритою. І саме тому необхідно формувати ефективну інформаційну політику, яка би не лише інформувала, а й гуртувала. Або ж — і це складніший, але важливіший виклик — творити нові, радикально оновлені смислові горизонти.
Та й запит на справедливість не зник — навпаки, він лише посилився.
Йдеться як про зовнішній вимір — потребу, щоб міжнародна спільнота бачила в нас не розхідний матеріал у боротьбі з «ордою зі сходу», а повноцінного суб’єкта історії — так і про визнання: російські злочини мають бути названі злочинами.
Не «Путін зійшов з розуму», не «трагедія обставин», а системний, спланований злочин проти людяності.
Але не менш важливою є й внутрішня справедливість. Саме війна висуває прискорену вимогу до реформ — ефективних, прозорих і глибоких. І цей запит — водночас об’єднуючий і ризиковано поляризуючий.
Тому над ним мають працювати спільно: державні інституції, волонтери, інтелектуали, вся творча еліта. Бо лише так можливо поступово формувати розмаїту, але цілісну, інтегровану українську ідентичність.
Які радикальні сенси в сучасних реаліях війни могли б знову об’єднати українців?
Якось мимохіть мені спала на думку ідея, яка з часом лише зміцнилася: можливо, саме ми, українці, сьогодні залишаємося чи не єдиними, хто по-справжньому переживає європейські гуманітарні цінності як живу потребу.
На Заході ці цінності вже не так виразно звучать у суспільній свідомості — без загрози втрати вони поступово стали формальними, майже ритуальними.
Наприклад, ідея, що людина з її гідністю, правами та унікальністю має бути в центрі суспільного життя — і що вона має право впливати як на власну долю, так і на реальність довкола.
Наша боротьба примушує нас не лише триматися за ці смисли, а й надавати їм нового звучання.
Можливо, саме через це ми здатні уявити іншу картину майбутнього — де пріоритет мають не комфорт і споживання, а відповідальність, свобода й співпричетність.
Бо що ми справді втрачаємо, коли згасає ідейність, — так це не лише орієнтири, а й саму здатність до внутрішньої свободи. А це, зрештою, і є серцевина гуманітарної традиції.
Мені здається, що українці нині воюють не тільки за територію, а за можливість жити у світі, де є місце правді, свободі, самоповазі. За право самостійно визначати спосіб життя, який ми вважаємо гідним.
І саме тому, що ми опинилися в точці великого історичного напруження — між минулим, яке ще болить, і майбутнім, яке ще не оформились, — ми маємо унікальний шанс зберегти й оновити цінності, які для інших стали майже непомітними.
Який відсоток людей готові так думати?
Мені здається, що значно більше людей поділяє цю думку, ніж здається на перший погляд. Просто кожен вкладає у неї щось своє.
Для когось свобода — це можливість самостійно будувати власне життя, скажімо, розвивати бізнес без надмірного втручання. Для іншого — це економічна незалежність, право на власну територію, або можливість вільно висловлювати свої думки без страху перед публічним осудом чи хейтом у соцмережах.
Одна і та ж ідея — бути вільним — у кожного має своє звучання, свій масштаб, свій рівень інтерпретації.
Навіть у жартівливих прикладах вона прозирає: от, скажімо, гуцули — де вони ще зможуть почуватися самими собою, як не в горах? А Гори — це ж теж простір свободи. Просто — в іншому, дуже тілесному й ландшафтному сенсі.
«Ми знаходимся у пошуку сенсів і при цьому процесі складається враження, що суспільство роз’єднане на мільйони шматочків – причин для цього більше ніж достатньо: цивільні не розуміють військових і навпаки, переселенці і місцеве населення ледве знаходять спільну мову , такі теми як вибори, українська мова, корупція впливають на наш пошук змістів… Що ви можете сказати – наскільки ми, як нація, роз’єднані?».
Питання складне.
Мені здається, що ми всі зараз перебуваємо в чомусь на кшталт великого котла — у просторі, де відбуваються надзвичайно інтенсивні процеси. І ці процеси можуть завершитись як роз’єднанням, так і навпаки — несподіваним, але справжнім об’єднанням.
Не знаю, чи буде коректним таке порівняння, але що таке борщ? Це ж по суті поєднання речей, які наче не пасують одне до одного — буряки, помідори, картопля, квасоля, капуста, м’ясо. Але коли вони проходять спільну термічну обробку, то народжується щось цілісне — страва, яка стала частиною культурної спадщини і навіть визнана ЮНЕСКО як національна цінність.
Українці — у культурному сенсі досить барвиста спільнота.
Наші землі в різні періоди перебували під владою різних державних утворень, тож кожен регіон зберігає в собі унікальний культурний слід.
Втім, попри ці відмінності, в нас значно більше спільного — і саме це, зрештою, важить більше. Тому ми — окрема, самобутня нація.
Питання про те, чи ми більше об’єднані, чи роз’єднані — як на мене, це не лише до соціологів чи психологів, а передусім — до митців. Саме вони здатні творити образи, які об’єднують. Через музику, літературу, візуальне мистецтво вони створюють простори, в які люди хочуть входити. Іноді це простори болю, іноді — надії, іноді — іронії, але в будь-якому випадку — простори спільності.
І ось саме до таких образів мають прислухатися політики. Бо нині — це час, коли потрібні не просто рішення, а ідеї, що об’єднують. Їх варто вплітати в інформаційний простір, натомість не варто поширювати порожні гасла на кшталт: «війна скоро закінчиться, треба миритися». А потім нарікати, що добровольців на фронт стало менше…
А чому ми перестали генерувати нові об’єднюючі ідеї?
У певному сенсі ми просто видихнулися.
А ще — нам потрібно було дозріти й внутрішньо переналаштуватися. Зокрема — перестати покладати надмірні надії на зовнішні центри сили, наприклад, Сполучені Штати.
Суспільству довелося почати опиратися на себе. І в цьому сенсі спецоперація СБУ «Павутина» стала показовою — вона продемонструвала, що в суспільстві тривають процеси визрівання.
Бо коли починають хитатися звичні точки опори — людина почувається вразливою, розгубленою. І ця розгубленість зараз, на жаль, відчутна. Вона «ходить» серед людей, і потребує осмислення.
Одна з ідей, яку ми можемо й повинні зараз формулювати — це розуміння, що навіть якщо війна завтра завершиться на полі бою, вона все одно триватиме ще роками — на політичному, економічному, ціннісному фронті.
І я думаю, що більшість усе ж погодиться: росіянам не можна вірити. Це треба не лише проговорити, а й справді усвідомити. І з цього усвідомлення має виростати позиція — бути готовими до довготривалого опору, не втрачати пильності, не розслаблятися.
Небезпека нікуди не зникла. І тому — ми маємо залишатися згуртованими. Продовжувати робити ті самі прості, правдиві, відповідальні кроки, які ми робили на початку повномасштабного вторгнення.
Саме ці кроки й утримують країну.
Повертаючись до ваших слів про те, що регіони України відрізняються між собою. Мені завжди було цікаво чому на початку війни жителі західної частини країни почали майже одразу виїжджати за кордон, а в той час як жителі сходу не дуже поспішали з переїздом ?
Це справді важливе питання.
Одна з головних функцій нашого мозку — це предикція, тобто здатність передбачати розвиток подій. Передбачити — означає вчасно оцінити потенційні наслідки ще до того, як вони стали реальністю.
У західній Україні збережена жива пам’ять про те, що сталося, коли на ці території прийшли радянські окупаційні війська. Ще досі живі очевидці тих подій — люди, які безпосередньо пережили репресії, депортації, тортури. Вони не мовчали — розповідали своїм дітям і внукам. І ця передана з покоління в покоління тривога — що буде, коли знову прийдуть росіяни, що це означатиме у реальності — вона й сформувала типову реакцію. В уяві мешканців західної України це — не абстрактна загроза, а конкретна картина насилля, принижень, знищення. Саме тому на початку війни чоловіки масово пішли воювати, а жінки з дітьми — виїхали за кордон.
На сході ж ситуація інша. Там упродовж багатьох десятиліть системно витісняли пам’ять про спротив і знищували тих, хто мав би цю пам’ять зберігати. Людей із протестними настроями знищували під час Голодомору та інших репресій. Очевидців, які могли б передати досвід — просто не залишили. Їхнє місце часто займали переселені з інших регіонів СРСР люди, позбавлені локальної історичної тяглості.
Унаслідок цього в багатьох мешканців сходу не було сформованої внутрішньої картини того, що станеться, якщо прийдуть росіяни. Навіть ті, хто вже не підтримував Росію, часто сподівались, що в найгіршому разі буде просто більше контролю, обмежень, тиску. Але не уявляли, що мова може йти про звірства, масові страти, тортури.
До цього додалася й багаторічна інформаційна політика Росії, яка цілеспрямовано маніпулювала історичними фактами. Згадаймо, наприклад, ту дискусію, яка спалахнула за часів президентства Ющенка, коли він намагався повернути в національну свідомість тему Голодомору. Тоді активно просувалась теза, ніби жодного Голодомору на сході не було, що це — вигадка націоналістів, нав’язана ззовні, зокрема Сполученими Штатами, щоб посварити «братні народи».
І тому не дивно, що для частини населення сходу ця частина історії довгий час не сприймалася як достовірна або значуща. І саме це багато в чому вплинуло на відмінності у поведінкових реакціях на початку повномасштабного вторгнення.
Що зараз рухає добровольців на фронті ? Давайте візьмемо до прикладу бійця ТРО який безвилазно воює три роки на передовій і періодично читає новини про корупцію у владі в тилу..
Кожного добровольця рухає щось своє.
Для когось це дуже особисте — скажімо, село під окупацією, і бажання повернутись туди як визволитель. Для когось — втрата побратима, і тоді війна стає продовженням внутрішнього обов’язку. Хтось продовжує воювати, бо хоче, щоб його діти жили в Україні, а не десь інакше — і це теж мотив. Є ті, хто, пройшовши війну, вже не бачить себе у цивільному житті — бо втратив і навички, і внутрішню ідентичність мирного часу. А хтось свідомо стоїть на передовій, бо хоче захистити не просто територію, а спосіб думання і світогляд, у якому себе впізнає.
Якою б не була розв’язка цієї війни — повної задоволеності не буде.
Розчарування так чи інакше з’явиться — тому що суспільні очікування надто високі, надто різні й надто вразливі до змін. Та й, зрештою, ідеального рішення просто не існує. Те, що сьогодні здається справедливим і прийнятним, завтра може викликати сумніви, а післязавтра — обурення.
Навіть якби були ухвалені рішення, які в моменті влаштували б більшість, — з часом вони неминуче втратили би цю підтримку. Це не чиясь провина — це природа травматичного досвіду, який не має швидких і безболісних розв’язок.
Саме тому політики мають відчути, що й вони — на своєму «нулі». Їхня передова — це сфера довіри, реформ, управлінської чесності. Саме там точиться боротьба за внутрішню стійкість країни.
Потрібні процеси, які не пояснюють, а переконують. Зміни, які не обіцяються, а реалізуються. Лише тоді можна буде говорити про відновлення довіри — тієї, що так само рятує країну, як і бронежилет на фронті.
Уявіть, що до Вас як до психотерапевта на консультацію прийшла Україна в особі людини.. Що ви можете сказати про неї, які психологічні проблеми в цього пацієнта?
Якби до мене на консультацію прийшла Україна в образі людини, я б сказав, що переді мною пацієнт із хронічно заниженою самооцінкою.
Людина, яка занадто довго жида в аб’юзивних стосунках, а тому не розуміє власних можливостей і не довіряє собі.
Її занадто часто переконували в тому, що вона — ніхто. І вона настільки звикла чути ці слова, що вже легше повірити у свою нікчемність, ніж у внутрішню силу. Саме тому вона легко піддається на провокації, маніпуляції, обман — особливо з боку тих, хто майстерно відтворює цю зовнішню зневагу.
Втім, під час війни в цієї людини почався глибокий, переломний процес — трансформація світогляду та самосприйняття. Це той самий момент, який ми часто бачимо в хорошому кіно: підліток, якого роками принижували, раптом знаходить у собі сили дати відсіч — і з подивом виявляє, що здатен знести кривдника з ніг одним ударом.
Мені особливо близький цей образ із фільму «Матриця». Коли Нео, пройшовши точку смерті, вивільняється з матриці, він раптом бачить усе інакше. Його вже неможливо обманути — він починає передбачати хід подій і діє з нової позиції. Той, ким він був раніше, символічно помирає — і народжується хтось інший. Саме це, зрештою, і має відбутися з кожним у психотерапії, або просто в процесі дорослішання: стара частина особистості помирає, щоб дати місце новій, зрілій і вільній.
Так само і з країною. Вона має переродитися — не зовні, а зсередини. І нарешті усвідомити, який неймовірний потенціал у ній насправді закладено.
Спецоперація «Павутина» — це символічний акт. Вперше в історії українських спецслужб — операція такого масштабу й ефективності. Це стало несподіванкою не лише для зовнішнього світу, а й, можливо, для нас самих. Адже українців постійно недооцінюють — і ми самі часто підживлюємо це заниження.
А виявилось, що ми можемо робити речі не гірше, а часом і краще, ніж легендарний Моссад чи сценарний Джеймс Бонд.
Якщо проаналізувати цю подію з психологічної точки зору, це означає що ми опираємося на внутрішні опори?
Так, у психологічному сенсі це саме й означає: ми почали опиратися на внутрішні опори.
Ми перестали чекати, що хтось ззовні прийде й «підтримає» нас у той спосіб, якого ми самі не здатні собі дати. Ми не чекали на американські літаки чи досконалу зброю. Ми створили свою. Ми розробили власну операцію. Ми знайшли спосіб діяти самостійно — і це набагато важливіше, ніж будь-яка зовнішня підтримка.
Бо точка опори — це не матеріальний ресурс. Це внутрішнє знання, яке з’являється, коли людина перестає шукати підтвердження своєї цінності в очах інших. Коли починає діяти, виходячи з досвіду гідності, а не з почуття нестачі.
Саме така зміна — глибинна, майже невидима — відбувається зараз із Україною.
Це не просто стратегічна адаптація. Це трансформація світогляду. Усвідомлення, що ми не другорядні. Що ми можемо творити власну реальність, власну мову сили, власну етику війни. І що найбільша сила — народжується тоді, коли з розпорошеної множини ми стаємо чимось цілісним. Бо єдність — це не лише організація, це ще й джерело натхнення. Саме в момент об’єднання з’являється здатність бачити нове й діяти несподівано.
Це значно важливіше, ніж будь-яке фінансування з боку Сенату чи Європарламенту.
Не тому, що зовнішня допомога непотрібна, а тому, що жодна зовнішня підтримка не замінить внутрішнього самоствердження. Свобода, як і суб’єктність, не може бути подарована — її можна лише здобути зсередини.
А от якщо спробувати уявити Росію в термінах психології, то найближчим образом буде паразит.
Це структура, що не створює нічого власного. Вона привласнює: ідеї, технології, культури, ресурси. Її «економіка» побудована на поглинанні. Але головне — вона, як справжній паразит, намагається змінити психіку носія. Примусити його думати, що без неї — він нічого не вартий. Що він слабкий, неповноцінний, залежний.
Ми жили в цій парадигмі дуже довго.
Вважали, що не зможемо вижити без «дружньої» торгівлі, без російського газу, без ілюзії «історичної спорідненості». Нам пропонували образ своєї другорядності — й ми, не маючи внутрішньої опори, змушені були знову й знову співіснувати в цій психологічній конструкції.
Але сьогодні ми починаємо виходити з цього стану. Це не лише політична подія — це внутрішній злам.
Ми ще не до кінця звільнені, але ми вже бачимо світ за межами «матриці». І, як у терапії, найважливіше — не ідеальне одужання, а момент, коли людина вперше ясно бачить, ким вона ніколи більше не хоче бути.
На останок.. Пане Михайло, які поради як психотерапевт, дасте Україні – людині?
Наостанок, як психоаналітик, я, мабуть, сказав би Україні-людині таке:
Ти — не слабка. Просто тебе надто довго змушували сумніватися в собі.
Можливо, твоя національна ідея — не в підкоренні когось, а в здатності нікому не коритися. У вмінні знову й знову вириватися з-під чужої волі. У впертій потребі жити своїм життям, а не нав’язаним ззовні.
Це вже бувало: ти зупиняла навалу, яка прямувала на Європу. Ти не полишала спроб творити власну державу, навіть коли сили, що протистояли тобі, здавались нездоланними. Ти мала лідерів, які прагнули автономії — Хмельницького, Мазепу, і тих, кого з історії викреслили. І коли більшість мовчала — ти підняла дві революції, щоб не прийняти нав’язаного Росією ганебного «лідера-куратора».
Це все — прояви одного і того самого глибинного руху: захищати власне право бути собою.
У психології є один експеримент. Щура, якого врятували з води в останню мить, якщо знову туди кинути, пручається в двадцять разів довше. Пам’ять про шанс — навіть один-єдиний — стає джерелом витривалості.
Так і ти, Україно. Ти пройшла точку, за якою багато хто зупиняється. І тепер уже знаєш: можеш більше, ніж уявляла.
Час подивитися на себе по-справжньому. Побачити свої сильні сторони — не ті, які тобі роками нав’язували, а ті, що тримають твою реальність. Бо часто саме та, «другорядна» людина в колективі — і є основою. Їй дають найтяжче, при цьому змушуючи сумніватися в собі, щоб не наважилась піти. Але саме вона — несуча стіна. І без неї все валиться.
Україна — це така людина.
Сьогодні на її плечах — безпека західного світу. І, можливо, саме тому, що вона вміє бути стіною — витривалою, напружено зосередженою, спокійно незламною — її бояться.
Це як у «Грі престолів»: ті, хто стояли на Стіні, здавалися непомітними. А потім виявилося — саме вони втримували межу. І коли стіна хитнеться — завалиться все.
Так і ми.
Ми — ті, хто досі стоїть. Ми сильні. Ми здатні. І все, що нам тепер потрібно — усвідомити це. І почати діяти з тієї точки, де нарешті відчуваємо себе не об’єктом, а суб’єктом власної історії.
Автор матеріалу – Мар’яна Цимбалюк
Підписуйтеся на наші канали, щоб завжди бути в курсі важливих новин Івано-Франківська та Прикарпаття.
• YouTube – https://www.youtube.com/@RAITVUA
• Сайт ТРК «РАІ» – https://rai.ua/
• Facebook – https://www.facebook.com/profile.php?id=100063475576480
• TikTok – https://www.tiktok.com/@trkrai?is_from_webapp=1&sender_device=pc
