Влада є такою і так поводиться з народом, якою є політична культура і громадянська гідність цього народу – тобто як він дозволяє із собою поводитися.
Процес нашого державного будівництва супроводжують системні невдачі.
За 25 років боротьби за демократію ми вже не раз спромагалися на величні вчинки, але знову і знову наступало розчарування. Ми не можемо збагнути – куди діваються наші досягнення і чому так стається, що Україна після чудових масштабних народних зрушень повертається до стану пост-комуністичної стагнації?
Ще в середині листопада майже всі були впевнені, що апатія і розчарування є тотальними, що на жодні масові протести українці вже не спроможні.
Але Бог до нас добрий і люди масово вийшли на ще масштабніший Майдан. Та чи вистарчить Господньої довго-терпеливості, щоби згодом підняти нас втретє, якщо і цей Майдан ми закінчимо безрезультатно – не змінивши пост-радянську систему влади на цивілізовану, європейську?
Наш достатньо великий політичний досвід, отриманий в останні роки, повинен застерегти від повторення власних помилок.
Отож варто тверезо подивитися на себе і визначити ті наші проблеми, які потім зводять нанівець позитивний результат масових акцій протесту.
Проблема перша – брак громадянської гідності і політичної культури.
Влада є такою і так поводиться з народом, якою є політична культура і громадянська гідність цього народу – тобто як він дозволяє із собою поводитися.
Політична культура українців все ще перебуває на рівні, досягнутому в часи розвалу Радянського Союзу. Цей дуже низький рівень є вигідним будь-якій українській владі та «реєстровій» опозиції, позаяк забезпечує неймовірно комфортні умови діяльності українського політикуму. Під час виборів голоси легко здобути завдяки демагогії, обіцянкам та іншим технологіям, спрямованим виключно на людські емоції. А в поза-виборчі періоди можна зовсім не зважати на народ внаслідок відсутності дієвого громадянського суспільства. Ми не вміємо ефективно контролювати дії влади, інфантильно поблажливо ставимося до опозиції, а також ніколи не пам’ятаємо обіцянок, гарантій та декларацій політиків і не домагаємося їхнього виконання.
Такої безвідповідальності та комфорту не забезпечує своїй владі та своїй опозиції жодне інше суспільство у цивілізованих демократичних країнах. Власне тому і для нашої влади, і для опозиції вже багато років основним завданням є втримати громадян України на якомога нижчому рівні політичної культури та протидіяти розвиткові громадянської свідомості.
Благо, що для цього не потрібно докладати великих зусиль, тут влада і опозиція співпрацюють у повній гармонії.
Достатньо годувати народ тупими телевізійним продуктом та ток-шоу, нацьковувати різні прошарки населення одні на одних мовними та історичними розбіжностями, обіцяти захистити «своїх» від москалів/бандерівців/Росії/НАТО і хором декларувати: «Ми все для вас зробимо!». Лиш тільки сліпо нам довіряйте, не думайте власною головою, називайте провокаторами тих, хто каже, що ми злодії та корупціонери – і голосуйте лише за нас.
При такому стані справ Майдан, який вже багато разів збирав у центрі Києва неймовірну для Європи кількість свідомих, активних і гідних протестувальників, знову може бути приречений на невдачу.
Бо ми живемо в демократичній країні, де владу визначають вибори.
І навіть якщо завдяки Майданові ми досягнемо вагомих, потрібних для системних змін результатів, то наступні вибори ці досягнення знівелюють, повернувши все до звичного стану справ.
Бо переважаюча маса виборців знову проголосує безвідповідально, залишаючись у полоні «візантійської» громадянської апатії та патерналізму – необґрунтованих, наївних сподівань на «хорошу, тепер вже нашу владу, яка сама все для нас зробить».
Друга проблема – ілюзії та наївність.
Нарешті варто усвідомити деякі реалії.
Перш за все, що на даний час основний вплив на формування українського політикуму і діяльність української влади мають олігархи. Саме вони маніпулюють думками людей як власники телеканалів та інших ЗМІ. Також їх не лякає жодна зміна влади і будь-які результати виборів, бо кожен із них фінансово допомагає всім основним політичним партіям. Усім без винятку. І хто би не переміг – олігархи почуватимуться у безпеці.
Їм потрібна політична стабільність та економічна прогнозованість країни. Вони не дозволять прийти до влади бездарям. Вони побачили, як наші опозиційні лідери 1-го грудня у Києві не знали що робити із пів-мільйонним народним здвигом, як вони безпорадно блеяли з трибуни. Що вони не мають жодної чіткої домовленості щодо майбутнього складу уряду і програми дій.
Тому жодної відставки уряду 3-го грудня не могло статися. Бо загрозливо і безвідповідально віддати країну в управління людям, не здатним навіть домовитися між собою. Бо тоді станеться ще більший хаос і гризня, ніж у часи Ющенка.
Також олігархи не дозволять прийти до влади силі, котра може створити реальну загрозу для їхніх капіталів.
Будьмо щирі – зараз ще не існує такої сили.
Тому замість знову мріяти про розкуркулення олігархів, краще зосередитися на зміні системи влади. Якщо нова влада буде сильною і цивілізованою, то олігархи не будуть їй протидіяти. Бо у країні, яка стала цивілізованою, оцінка їхніх капіталів зросте мінімум вдвічі.
Питання – то чому ж вони дотепер самі не ініціюють перетворення країни на цивілізовану? Причина одна – захланність. Поки у цій країні ще є що загарбувати, приватизувати за безцінь – вони не можуть зупинитися, припинити дерибан і започаткувати цивілізовані стосунки. У цьому їм можна допомогти лише методом жорсткого суспільного тиску.
На даний час вони підтримують владу і навіть загроза диктатури їх не отверезила. Бо захланність затьмарила розум, а також не бачать гідної альтернативи.
Позбудьмося також ілюзій щодо всіляких «добрих спонсорів». Кожен, хто дотепер вкладав гроші в український виборчий процес, розраховував повернути собі витрати у розмірі багатократного прибутку. Звідки? З корупції. Таким є алгоритм приходу до влади і здійснення влади на всіх її рівнях в сучасній Україні.
Фундаментом української державної корупції є жорстка централізація влади. Така влада може профінансувати, або фінансово знищити будь-який населений пункт, територіальну одиницю чи галузь економіки. Необхідність де-централізації владних повноважень та відповідних змін щодо формування місцевих бюджетів розуміють усі, бо лише так можна забезпечити сталий розвиток країни. Але така реформа зруйнує годівницю для влади і «реєстрової» опозиції – державну корупцію, тому завжди знаходяться причини, щоб не робити цих змін.
Влада і опозиція вже давно стали своєрідним «закритим клубом», куди якісно новим політикам годі пробратися. Члени клубу демонструють безкомпромісну боротьбу, навіть бійки у стінах парламенту, але це є грою на публіку – так вони задовольняють примітивні очікування своїх виборців. Натомість, коли телекамери вимкнуті, вони мило спілкуються і плідно співпрацюють, оберігаючи недоторканість свого владного простору від можливих посягань тих, хто прагне справжньої демократії, прозорості та рівності всіх перед законом.
Одним із дієвих способів просування якісно нових людей на владний олімп є запровадження виборів за відкритими партійними списками. Тоді виборець чітко буде бачити, за кого голосує, а власники партій не зможуть продавати «тушкам» прохідні місця.
Виборів не слід боятися, їх варто проводити досить часто на всіх рівнях. Якщо не обирати весь парламент, а періодично оновлювати його на третину, то не будемо мати закостенілої конфігурації, яка на декілька років заморожує політичний процес. Свіжий вітер змін завжди корисний. Ротація політиків при владі не дає їм достатньо часу, щоб корумпуватися і згодом ми зможемо отримати реально кращу владу.
В нашій ситуації стабільність – це продовження радянського формату. А нам потрібні зміни.
Третя проблема – нехтування людською репутацією.
Щоб знайти якісно нових політиків потрібно навчитися користуватися таким забутим, але дієвим критерієм як особиста репутація.
Репутація є найбільшим політичним капіталом у світі, але наше суспільство ним нехтує. Політик, котрий публічно збрехав чи привласнив хоч крихту народного добра має зникати з політичної арени. Це є основою основ функціонування політикуму високорозвинених цивілізованих країн.
Лише в таких дрімучо відсталих країнах, як наша, перебувати у владі чи парламентській опозиції можуть особи, спіймані на відкритій брехні чи крадіжці. Лише у нас рекетирів, хабарників та контрабандистів народ може сприймати як еліту суспільства. І потім наївно очікувати від такої влади системних реформ та покращення життя звичайних людей.
Отже, найперше і основне правило – політиком може бути виключно та особа, котра має добру репутацію, не скомпрометовану брехнею, корупцією та пріоритетом власних інтересів над інтересами громади.
Якщо діючого політика спіймано на брехні – це смерть його політичної кар’єри. Не залежно від рівня його популярності. Бо така людина переступила межу публічної довіри.
У нас на це не зважають, ми добренькі – ми «своїм» все прощаємо.
Натомість брехня чи корупція, вчинена «своїми», патріотами – націоналістами, котрі всі «за націю і за Україну» є таким самим злочином, як брехня чи корупція ненависних регіоналів та комуністів.
Чи багато ми можемо назвати безкомпромісних, кришталево чесних депутатів Верховної Ради за весь час незалежності? Тих, хто на ділі доклав всіх сил для запровадження європейського формату влади, боротьби з корупцією. Хто постійно викривав недоліки влади і мобілізовував суспільство на боротьбу із ними. Хто ніколи не йшов на жодні компроміси і не мав у Верховній Раді ніяких доходів, окрім заробітної платні депутата.
Може таких і було декілька, але багато років тому.
Четверта проблема – очікування зовнішньої допомоги і дискримінація молоді.
Всі країни та міжнародні інституції, котрі готові нам допомагати, в першу чергу зважають на користь для своїх країн чи свої корпоративні інтереси. Можливо їхня допомога і їхні поради є корисними, але не завжди найкращими стосовно наших інтересів.
Щиро, однозначно і безумовно зацікавленими в міцній, конкурентоздатній, ні від кого не залежній Україні є лише ми, громадяни і мешканці України.
Ще десять років тому Україна могла стати цивілізованою, демократичною країною лише завдяки якомусь зовнішньому системному впливові, своєрідному «плану Маршала» – примусові до добра.
Але зараз ми вже маємо перше покоління українців, котрі не зазнали психотропного впливу Радянського Союзу, котрі виросли на волі, а не в грандіозній «тюрмі народів». Завдяки їм, 20-30-літнім українцям, ми вже можемо сподіватися на власні сили, намагатися власними зусиллями змінити ці закостенілі пост-радянські суспільні стосунки та квазі-диктаторську систему влади.
Отже, потрібно принаймні не заважати молодим здійснювати ці чудові перетворення.
Їх, молодих, у суспільстві є меншість. Їм дуже важко давати раду із представниками старших поколінь. Із тими всіма, котрі вважають себе досвідченими, щирими патріотами і не хочуть бачити в авангарді перетворень оцих молодих «шмаркачів».
Але власне на нас – старших і досвідчених – лежить провина за існуючий в Україні стан справ. Пора вже збагнути, що і «професійні» патріоти, і східняки-«совки» однаково є ментальними продуктами старої, радянської епохи.
І тому ніяких системних змін старше покоління зробити попросту не здатне.
Для пересічного пост-радянського українця найважчим і найпротивнішим в житті заняттям є холоднокровне логічне мислення, аналіз попередніх помилок і невдач, безстороннє оцінювання осіб, котрі претендують на отримання влади, – і творення власних тверезих висновків.
Бо це все – не для нас, це надто складно і не дуже приємно.
Зона комфорту середнього і старшого покоління громадян є цілком інакшою – ми прагнемо вірити, сподіватися, зачаровуватися, поділяти всіх на «своїх» та «ворожих» і керуватися виключно емоціями, викликаними виглядом, подачками та гарними словами політиків.
Наш пересічний українець ніколи не допустить думки, що причиною неефективності, корупції та злочинності влади є його власна недолугість як виборця і його власна безвідповідальність, боязливість та апатія – як громадянина.
Споглядаючи у дзеркалі наше громадянське відображення ми інфантильно зажмурюємо очі.
Отак і ходимо по замкненому колу, сподіваючись, що люди, котрі є продуктами радянської системи влади здатні цю систему змінити.
Можна здивуватися – навкруги такі проблеми: революція, поступове запровадження диктатури – а в цьому тексті йдеться про досить банальні речі.
Тому повторюю: влада так поводиться з народом, як цей народ дозволяє із собою поводитися.
Отже на нашу думку, наївні ілюзії, брак політичної культури, нехтування репутацією політиків, громадянська пасивність, а також дискримінація молоді стали причинами провалу Помаранчевого Майдану і є реальними загрозами для Майдану теперішнього.
