22 вересня. Ніч. Дощ. Зазвичай порожній термінал F аеропорту Бориспіль вщент забитий людьми, які приїхали зустріти збірну — депутати з пишними букетами, чиновники, рідні та друзі спортсменів, громадські активісти, найбільше — незнайомих нам звичайних людей, які прийшли привітати українських паралімпійців. Так зустрічали лише першу частину збірної, до двох інших, які прибували у наступні дні — уваги було менше.
Тільки вдумайтесь у цю цифру — 170 медалей? В чому феномен паралімпійської збірної, яка цьгоріч посіла третє місце у світі? Відповідь на це питання шукав Богдан Кутєпов у документальному проекті «Невидимі».
Історія Олени Молоданової
Олена, сміючись, називає свій візок «конструктором Lego», каже, ця модель зручна для завантаження у машину — вона легко складається. Але навіть таки візок не дає їй змоги почуватися вільно.
Олена на візку з 21 року. Знадобилося близько двох з половиною років, щоб змиритися з травмою і зрозуміти, що потрібно діяти. Після цього вступила до університету, очолила громадську організацію в рідному Маріуполі. Зараз Олена Молоданова — співзасновник ГО «Союз журналістів України з інвалідністю», а також радник міського голови з питань доступності в місті. Перемагала на міжнародних змаганнях з плавання та є чемпіонкою світу з карате.
Якщо ми не будемо показувати свій оптимізм, своє стремління бути повноправними членами суспільства, тоді навіщо нам пандуси?
Ми супроводжуємо її спершу в супермаркет, а тоді в гості до подруги. І, якщо у першому випадку, перешкод не зустрічаємо, то в другому — зіштовхуємося з високими бордюрами та сходами навколо та в середині самого будинку.
«Добре, що я така активна, весела, мене постійно кудись несе. А є люди, які соромляться свєї інвалідності, що їм робити? У них часто немає методиста або просто бдлизького, який би міг супроводжувати. Немає соціальної служби, в яку б можна було подзвонити, щоб отримати таку допомогу.»
Олена вважає, що Україні вкраї потрібна державна програма, яка б дбала про людей з інвалідністю з самого малечку, оскільки для таких людей навіть лікарні та поліклініки часто бувають не пристосовані.
Проблему можна вирішити, коли на неї впливає більшість і вона тисне на владу, — переконана Олена.
«Якщо ми не будемо показувати свій оптимізм, своє стремління бути повноправними членами суспільства, тоді навіщо нам пандуси?»
Історія видавництва УТОСу
Журнал «Школяр»— найстаріше дитяче видання на теренах СРСР, що виходить шрифтом Брайля. Головний редактор Наталя Щербань показує торішній номер, оскільки цього року Мінсоцполітики не дало грошей на журнал. Натомість поки що вдається випускати «Промінь» — це видання для старших, на примірник Брайлем грошей немає, тому є лише плоский, крупним шрифтом.
Але й вихід цього видання тепер під питанням. Два поверхи у будівлі в центрі Києва на Печерську редакція займає кілька десятків років. Колись УТОС (Українське товариство сліпих) збудувало п’ятиповерхівку за власний кошт. Але, коли наприкінці 80-х років весь житловий фонд переводили на баланс міста, — міськадміністрація забрала й обидва поверхи редакції. Відтоді і до 2014 року редакція сплачувала оренду, але настав час, коли їх попросили піти. Уже другий рік вони судяться з КМДА. За словами Наталі Щербань, спершу Київрада, а потім і адміністрація запевняли, що суд — це лише формальність, яку варто відбути, аби отримати рішення:
«Київрада збирає комісію по праву власності, одноголосно нас підтримує і каже: це приміщення за вами, але щоб це узаконити і щоб вас ніхто не зачаіпав, ви подайте до суду, щоб суд виніс законне рішення. Просто це не в наших повноваженнях, ми не будемо чинити вам жодних перешкод.»
Про те, що не будуть чинити перешкод Наталя Щербань чула згодом ще не раз — після рішення суду першої інстанції (на користь редакції), коли дізналася про апеляцію КМДА, а також після апеляції (на користь редакції), коли почула про касаційну скаргу. Тоді, за словами редактора, вже в юридичному відділі КМДА їм відверто сказали, що йтимуть до кінця.
Історія Валерія Сушкевича
«Що це таке? — Обурюється Валерій Сушкевич, під’їжджаючи на своєму візку до входу, біля якого — стрімкі сходи і немає пандусу. — Це — ВИЩИЙ господарський суд України!»
Сюди голова Асамблеї людей з інвалідністю приїздить підтримати працівників колективу видавництва УТОСу.
Валерію Сушкевичу 62, хоч на перший погляд йому не даш і 50-ти. Має інвалідність першої групи з дитинства. Керує паралімпійським комітетом, Асамблеєю інвалідів. Люди йому довіряють і часто особисто звертаються з проблемами — на нього чекають просто біля ліфту, коли приходить на роботу.
Чемпіон — це людина, яка по-перше, має талант і здібності, по-друге — бажання, а по-третє, умови і час для підготовки
Після повернення паралімпійської збірної з Бразилії йому доводиться виборювати «золоті гори», що їх чиновники наобіцяли паралімпійцям в аеропорту. Люди, які долали найвищі спортивні вершини, часом безпорадні перед бюрократичною машиною, яка, наприклад, не хоче показувати, на скільки більше грошей пішло на здорових олімпійців:
— Ти звернися попроси. Це що секрет? — запитує Сушкевич у колеги.
— Ні, але вони їх просто не показують.
— А ти скажи, що Валерій Михайлович попросив ці цифри. Нехай відмовить нам.
Після численних перемог паралімпійської збірної до нього часто почали звертатися чиновники та громадські активісти з ідеєю негайного залучення у спорт ветеранів АТО.
«Давайте ветеранів АТО сюди швидко в спорт, щоб вони стали чемпіонами. Слухайте, чемпіон — це людина, яка по-перше, має талант і здібності, по-друге — умови, а по-третє, бажання і час для підготовки. Хто такий сьогодні воїн АТО? Це ще незагоєні рани, вибачте, у нашому слензі є таке поняття «свіжі». Він свіжий. І сьогодні такі супер-активісти прийшли них і кажуть — давайте, швидко в спорт… Він його матом так триповерховим послав, і чому послав? Та дайте мені просто зрозуміти хто я є, коли я без двох ніг? Хто я? Це розуміння якраз дають наші паралімпійці. Пише воїн АТО, пише його дружина, донька, медсестра мені дзвонила: слухайте, тепер мені, йому, нам ясно, що ми — нормальні люди».
Суд
З історією редакції періодичних видань для незрячих Богдан Кутєпов йде спершу на урочистий прийом паралімпійців у президента. З самим Порошенком про це поговорити не вдається, але його прес-секретар Святослав Цеголко записує деталі справи, аби з’ясувати, в чому справа.
Пізніше зустріч зі спортсменами організовує міський голова Києва Віталій Кличко. Тут Наталі Щербань вдається поговорити з мером. Вона каже, що незрячі у відчаї і готові вийти на акцію протесту. Він вперше на камеру обіцяє, що приміщення й надалі залишатиметься у редакції:
«Жодних акцій не буде. Передайте, будь ласка, всім — Кличко в жодному разі не йде в розріз інтересам УТОС, я зроблю все від мене залежне, щоб це приміщення було вам передане».
У день, коли судді мали винести рішення, акція під Вищим господарським судом таки відбулася. Але всі розійшлися щасливі — приміщення залишили УТОСу.
Джерело: hromadske.ua
