Настав час зрозуміти, що воюючи за від’єднання Криму від України, Путін не нападає, а обороняється. Він захищає своє сумнівне місце в історії Росії, захищає себе від звання невдахи, який, як і Єльцин, втратив Україну.
З моменту, коли канцлер Ангела Меркель сказала президентові Бараку Обамі, що на її думку Володимир Путін втратив зв’язок з реальністю, світові ЗМІ і – що найгірше – навіть деякі провідні політики замислюються над тим, чи на чолі Кремля сидить людина, яка усвідомлює до яких апокаліптичних наслідків можуть призвести її дії. Одні покладають надію на те, що аби натиснути на «атомну кнопку» необхідно узгоджені дії двох або трьох осіб (це залежить від запрограмованого коду), а тому, можливо хоча б одна з них буде при здоровому глузді і зможе запобігти найгіршому.
Справді, Ангела Меркель виховувалася в Східній Німеччині, але за фахом вона фізик, а тому не варто дивуватися, що її орієнтація в політичній і суспільній історії Росії досить поверхова. Тим часом, Путін лише використовує власну обізнаність у цій історії, а також розуміння такого явища, як сучасна «російська душа».
Економічна монокультура
Правдою є те, що з приходом ери Путіна, в Росії закінчився період єльцинівської смути. Однак, не правильно вважати, що цю смуту було спровоковано політикою Єльцина, і що Путін вивів з неї Росію. Не дивлячись на всі політичні помилки, які зробив Єльцин, смуту спровокували незалежні від нього економічні чинники і саме завдяки їм вона і завершилася, а не завдяки політичній діяльності Путіна.
З точки зору величини і структури виробництва, економіку Росії точно не можна назвати монокультурною. Оскільки вона має досить добре розвинені всі основні сфери і галузі матеріального виробництва: гірничодобувна, будівництво, переробна галузь, сільське господарство і надання послуг. Однак, якщо взяти до уваги, що головною метою і мірилом будь якої економічної діяльності є прибуток (фабрика з виробництва цвяхів і молокозавод задовольняють різні потреби суспільства, але поєднує їх те, що з економічної точки зору вони продукують гроші, в будь якому разі так має бути), то з’ясується, що сектором російської економіки, який має найбільший відсоток у творенні ВВП і який вносить найбільший вклад до бюджету є видобування, а саме видобування нафти і газу. А тому, у фінансовому плані, Росіє є економікою монокультурною. Зрозуміло, що це відображається у сильній залежності фінансової ситуації Росії від світових цін на нафту (вона продає газ на підставі багаторічних контрактів прив’язуючись до приблизної ціни на нафту, в будь-якому випадку ще донедавна так було).
Перша нафтова криза 1973-1974 років дала можливість зрозуміти Кремлю, що Радянський Союз може стати великим експортером нафти. Очевидно, вирішальним чинником було те, що світова ціна на нафту тоді настільки підвищилася, що навіть перевершила собівартість видобутку нафти в радянському союзі, а вона завжди була вищою, ніж в арабських країнах. Ймовірно, Радянський Союз прийняв рішення вдатися до світової експансії, яка коштувала йому досить дорого, зважаючи на те, що курс рубля до долара, на той час не відповідав дійсності. Важливим було те, що на світовому ринку нафти утворилася нова ніша, куди міг увійти новий експортер.
В результаті американсько-саудівської «змови» (визначення Єгора Гайдара) у 80-х роках ціна на нафту була знижена на 10 доларів за барель, що призвело до краху Радянського Союзу. В 1998 році нафта – після кількох хвиль зростання у ціні – знову коштувала 10,5 долара, а Росія опинилася в кризі. Через рік ціна ще знизилася, а російський бюджет становив 40 мільярдів доларів, тобто був меншим від бюджету одного Нью-Йорку. В цей момент президент Єльцин уступив своє місце прем’єрові Путіну
Путін опинився у потрібний час, у потрібному місці. Ціна нафти на світовому ринку спочатку поступово зростала, аж до 2005 року – сягала 72 долари за барель, що було наслідком урагану Катрін над Мексиканською затокою. Російські валютні резерви у проміжку з 2003 по 2005 рік збільшилися з 55 до 182 мільярдів доларів, а в 2006 році Москва достроково погасила практично всі свої закордонні боргові зобов’язання.
Можна було вважати, що збіг такого фінансового успіху зі збільшенням ціни на нафту був випадковим, проте цьому суперечить статистика міжнародного товарообігу. По перше, суттєве зростання обсягу експорту над імпортом відбулося якраз в ті роки, коли ціна на нафту зростала найбільше. По-друге, частка сировини (в тому числі сільськогосподарської) у вартості російського експорту в цілому перевищила 60%, а частка самого пального (головним чином нафти і газу) становила близько 50%. Згідно нових даних, частка доходів від експорту палива вже сягає 70%.
Реанімація імперії
Якою була політична реакція «відбудовника» Росії Володимира Путіна на цю манну небесну, а швидше підземну? Чи використав він її для зміцнення держави, інвестуючи у модернізацію економіки і у зміни її анахронічної структури? Чи зайнявся він боротьбою з небаченого розмаху корупції, яка вела до зубожіння Росії і унеможливлювала появу здорового середнього класу, який є базою будь якого демократичного суспільства?
Як тільки Росія позбулася своїх боргів, як вже 10 лютого 2007 року, під час 43 Конференції з безпеки в Мюнхені, її президент виступив з найбрутальнішою промовою, яку коли не будь виголошували кремлівські політики, з часу сталінського міністра закордонних справ Андрія Вишинського, який помер в 1954 році. Путін звинуватив Сполучені Штати, що їхнє прагнення створити однополярний світ, є проявом недемократичної зовнішньої політики, яка не може бути успішною, розкритикував розширення НАТО і плани побудови в Польщі і Чехії протиракетної системи, та заявив, що Росія буде протистояти таким планам, а також відстоював російську співпрацю з Іраном.
Можна було знайти кілька підстав для такої позиції: бажання відреагувати на приниження 90-х; показати, що Росія фінансово стала на ноги і повертається у світову гру; висловлення розчарування в тому, що Сполучені Штати не лише достойно не оцінили приєднання до антитерористичної кампанії, а й щоразу гостріше критикують віддалення від демократичних стандартів у російській внутрішній політиці.
Однак, можливо, перш за все Путін хотів показати співвітчизникам, що їх країна знову є великою світової імперією – що завжди було джерелом гордості росіян – яка кидає виклик всьому Заходу, а їхній президент жорстко захищає свою позицію.
А тим часом, повернення Росії до відносної і невизначеної – бо опирається лише на експорт пального – фінансової стабільності (однак не економічної) Путін вирішив використати для реанімації імперії. Всю свою внутрішню і зовнішню політику він підпорядкував цій одній меті. Величезні прибутки від продажу нафти та газу він спрямував на озброєння. Проте, ефект марний, свідченням чого є ситуація з запуском ракет «Булава», який постійно переноситься, що в свою чергу спричинило те, що «Юрій Довгорукий», спущений на воду 15 квітня 2007 року – через 12 років проектування – перший за 17 років атомний корабель, мав піти у свій перший рейс ще в 2008 році, досі не вийшов. Однією з причин такої низької ефективності інвестицій у збройний сектор (як і в усі інші) є всеосяжна корупція.
Незначні, з точки зору величезних внутрішніх потреб, фінансові засоби марнуються на недосяжні цілі, якою є відбудова імперії. Вона є геостратегічно і технологічно недосяжною. Більше того, в російській військовій доктрині головним противником все ще залишаються Сполучені Штати. У цьому ж дусі «виховується» – головним чином через підконтрольні ЗМІ – все суспільство. Коли 15 лютого 2013 року над Челябинськом вибухнув метеорит, від якого постраждало понад 1200 осіб, а також регіон зазнав великих матеріальних втрат, чимало мешканців були переконані, що це американська атомна атака.
Хто відкриє Чемпіонат Світу
З моменту розпаду Радянського Союзу вже було очевидним, що позбавлена України Росія не відбудує імперію. Об’єднання з Україною – а не якийсь Євроазіатський Союз, який є виключно прикриттям для союзу Москви та Києва – мало бути підставою для імперської стратегії. Події на Майдані означали, що Путін зрозумів, що прийшов кінець його мріям про імперію – міраж розчинився.
Що йому залишалося? Зберегти (у його розумінні) обличчя. Як у світі, так і – перш за все – серед росіян. Він намагався відбудувати імперію, але йому це не вдалося, бо українці – «введені в оману Заходом і його агентами» – вибрали інтеграцію з Європою. Важко, може ще колись вдасться, може українці колись опам’ятаються. Але Росія залишається не з порожніми руками. Путін здобуде і долучить до Святої Русі черговий кусок території – нехай навіть це буде Крим, не великий, проте….
Настав час зрозуміти, що воюючи за від’єднання Криму від України, Путін не нападає, а обороняється. Він захищає своє сумнівне місце в історії Росії, захищає себе від звання невдахи, який, як і Єльцин, втратив Україну.
Відбудовуючи, чи зміцнюючи свої внутрішні позиції, Путін готується також до неминучої соціальної та економічної напруги. До того часу, поки це має вплив на найбідніші верстви населення, а ЗМІ та спецслужби знаходяться під впливом Кремля, доти він може бути за себе спокійний. Коли ж його суд перестане подобатися олігархам, він стане не лише не потрібним, але навіть шкідливим.
Вже тоді, коли Путін розпочинав свою нинішню каденцію, було сумнівно, що він переживе четверту каденцію. Нині здається, що він може навіть не завершити третю. Ми спостерігаємо занепад Росії у нинішньому політичному і територіальному форматі. Альтернативою Путіну буде або демократична Росія, або войовничий, фашистський союз. Військові нині знаходяться на задньому плані, їх відтіснили спецслужби, хоча варто визнати, що це дозволяє їм не абияк збагачуватися.
Наступні президентські вибори відбудуться в травні 2018 року. Через місяць має розпочатися в Росії Чемпіонат світу з футболу. Якщо насправді він там відбудеться, цікаво, хто його буде відкривати.
Aвтор працював в Національній Академії Наук Польщі та в Ягелонському університеті, нині займається геополітичним та геостратегічним аналізом.
