Як поводитися медійним особам, котрі потрапили до полону, та як розмовляти з людьми, які побували в полоні? Як писати про це, аби не нашкодити героям публікацій? Про це йшлося під час тренінгу НСЖУ «Психологічна безпека журналістів, які висвітлюють війну в Україні». Це другий тренінг із циклу безпекових заходів, які реалізує Національна спілка журналістів України за підтримки ЮНЕСКО.
Мовчати чи оприлюднювати?
Про це пише РАІ з посиланням на НСЖУ. Медійний розголос може допомогти звільненню, але водночас збільшує «ціну» полоненого, зазначила військовий психолог, тренер із виживання та опору у ворожому середовищі, старший лейтенант ЗСУ Олена Сек.
«Кожен полон – це не тільки драма, а й індивідуальна історія зі своїми “плюсами” й “мінусами”. Відомі випадки, коли розголос підіймав «ціну» і тим самим продовжував термін перебування в полоні. Саме тому, що «ціна» була надто високою. Навпаки, оприлюднення дуже шкодило, коли це були люди не надто публічні”.
Журналіст, за словами Олени Сек, є надзвичайно цінним екземпляром, до нього прикута увага. До журналістів супротивник ставиться зі своїм розумінням: медійних персон трактують як пропагандистів. Відтак обставини перебування в полоні стають надзвичайно складними, відбувається постійний психологічний тиск і балансування на межі експлуатації, виживання та самозбереження, зазначила психолог.
Залиште страх та переживання фахівцям
Експертка звернула увагу на висвітлення теми полону. Вона закликала журналістів бути надзвичайно уважними та обережними, щоби своїми матеріалами не нашкодити полоненим.
«Траплялися випадки, коли журналісти зловживали емоційним висвітленням життя полонених, надмірно героїзували людей або навпаки, впадали в драму, чим дуже травмували рідних, а іноді й саму людину. Тому важливо підходити до теми з різних ракурсів. Не намагатися стигматизувати тортури, біль, страх, які люди переживали. Навіть попрошу вас лишити ці теми – страх й особисті переживання – фахівцям, які будуть працювати. Натомість запропонуйте обговорення виходу: що дав цей полон, якою людина вийшла зі складної ситуації? А головне – що можна зробити для цієї людини або з цією людиною, щоб її життя продовжувалося ефективно і якісно», – радить фахівчиня.
Водночас у журналістів є надзвичайно потужний ресурс, який може принести величезну користь. Це можливість висвітлення глобальних гуманітарних тем на світовому рівні. Зокрема, це комунікації з Міжнародним комітетом Червоного Хреста, міжнародними організаціями, які переймаються правами військовополонених та умовами перебування заручників.
«Ці питання треба виносити на міжнародний рівень, і тут якраз є і ресурс, і важелі, які можуть не просто поліпшити умови, а взагалі перевести цю тему вище, – зазначає психолог. – Наша сила в тому, що ми живемо в демократичному й гуманістичному суспільстві і можемо говорити прямо на ці теми та апелювати до світу, який разом із нами розділяє наші цінності».
Експертка навела у приклад випадок, який набув пропагандистського звучання, – це потрапляння в полон захисників Маріуполя. В таких ситуаціях комунікації з міжнародними організаціями з гуманітарних питань не менш важливі, підкреслила Олена Сек.
Професійний обов’язок – стрижень, який дозволить вижити
У Збройних Силах України існує курс підготовки до виживання у ворожому середовищі. Підрозділи і види військ, які мають більше ризиків потрапляння в полон, уже проходили таку підготовку.
«Для військовослужбовця надзвичайно важливо і стає місією те, що він продовжує виконання професійного обов’язку в інших умовах. Військовослужбовець залишається військовослужбовцем навіть в умовах полону. Так само і журналіст залишається журналістом навіть в умовах полону. Розуміння продовження свого професійного обов’язку, своєї місії дуже часто стає стрижнем, який дозволяє вижити», – доводить вона.
Одна з ефективних стратегій виживання в полоні – коли ти є «овочем» назовні й людиною всередині, підкреслює Олена Сек.
«Коли ти зсередини збираєш інформацію про те, що навколо відбувається, і це стає ресурсом для збереження себе як особистості, як людини. Незважаючи на те, що зовні до тебе можуть ставитися не як до людини, – ставитися дуже жорстоко, навіть садистично. Наша психіка в таких випадках може намагатися зіграти зовсім іншу роль. Вона може дистанціюватися від того, що відбувається назовні», – коментує експертка.
З особистого досвіду роботи з полоненими Олена Сек знає: людям, які дистанціювалися, згодом складніше виходити з цього стану. Вони не тільки «доганяли» ту ситуацію, а ще й намагалися відпрацювати її, виконуючи подвійну роботу.
Журналісти – люди з підвищеною емпатією. Намагання відсторонитись від навколишньої інформації може стати не менш травматичним.
«Тому усвідомлення того, що твій досвід може стати допоміжним, а інколи й рятувальним для інших, – це не тільки ресурс для виживання, а й можливість швидше відновитися й розпочати життя іншої якості», – резюмувала Олена Сек.
Як писати про тортури?
Її колега, соціальний психолог, супервізор, керівник дивізіону стресу та психотравми Національної психологічної асоціації, полковник ЗСУ Володимир Пєтухов зауважив: робота журналіста над матеріалами про військових має бути максимально виваженою, зважаючи на те, що чимало бійців уже побували в російському полоні та змушені були пообіцяти більше не брати участь у бойових діях.
«Виникає декілька запитань до людини, яка в даний час перебуває в якомусь військовому формуванні. Людина, яка підписала обіцянку не брати участь у військових операціях, потрапляє в юридичну площину. Коли вона знову опиняється в полоні, вона вже не є особою на обмін, а є особою, яку саджають за кримінальним провадженням у тюрми та колонії на території росії. Ворог отримує додаткову інформацію (з журналістських матеріалів про колишніх полонених – Ред.) Людина, підписавши згоду на неучасть у бойових діях, продовжує воювати, і це спрацьовує проти неї», – каже психолог.
Краще брати інтерв’ю у тих, хто за станом здоров’я чи через інші обставини не продовжує службу в збройних формуваннях. Це більш безпечно для них, ніж для тих, хто проходить службу зараз.
Росіяни не просто так використовують тортури й катування, продовжує фахівець. Це робиться для того, щоб українці більше боялися, це впливає на моральний і психологічний стан людей.
Водночас така інформація потрібна: людина може поділитися своїм досвідом, який стане в нагоді іншим полоненим – не лише військовим, а й цивільним громадянам.
«Піддаються тортурам і цивільні. Цивільним дістається дуже багато. Але про них треба писати. Треба писати, як ворог знущається з мирного населення, водночас боїться його через імовірність спротиву та партизанської війни. Цей дійсно страх, і вони (окупанти – Ред.) роблять усе, щоб його подолати всіма методами, які вони знають. Це знущання, тиск, вилучення людей із їхнього середовища. Багатьох викрадають, люди зникають. Треба постійно мати на увазі, коли пишете матеріали, що це люди і що вони продовжують боротьбу».
Росія розхитує тему полонених для дестабілізації ситуації всередині України
Експерт додає, що в Україні не так розвинена тема військовополонених, як у росії, де ситуацію з українськими полоненими бійцями «розхитують» у медійних засобах, в месенджерах та соціальних мережах.
«Росіяни роблять акцент на невдоволенні українців, на тому, що ці люди вийдуть на вулиці країни і перекинуть свої проблеми до державних органів, що це впливатиме на моральний і психологічний стан і військових формувань, і населення в цілому. Ми бачимо з тих наративів, які приводять колишні військовополонені, як працює потужна російська інформаційна машина, як вони намагаються використовувати інформацію, що поширюється в Україні. Бо для них це – можливість керувати ситуацією всередині нашої країни. З одного боку, ЗМІ – це наш з щит, який дозволяє відчувати себе більш упевненими в боротьбі. З іншого боку, це наша слабина, ми відкриваємо умовне вікно. Через це вікно може зайти як світло, так і темрява. Це треба враховувати в інформаційному плані”, – застерігає Володимир Пєтухов.
Тема полонених може бути дуже маніпулятивною, і треба ставити себе на місце ворога, щоб знати, як ваш матеріал може відгукнутися. “Знайте, що у вас є читачі, в тому числі, в росії, але вони дуже специфічні і будуть це використовувати”, – каже на завершення військовий психолог.
Використані позначки та подані матеріали у цій статті не означають висловлення будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району чи його влади, або щодо делімітації її кордонів. Автор несе відповідальність за вибір і подання фактів, що містяться в цій статті, а також за висловлені в ньому думки, які не обов’язково належать ЮНЕСКО і не зобов’язують Організацію.
