Такі запевнення дуже балакучого міністра Розенка тішили не тільки мене, а й мільйони нужденних українців. Схилявся до думки, що той високопосадовець не на словах, а на ділі втілює в життя принцип «жити по-новому». «Який файний міністр, такого в нас ще не було, — тішила мене гадка. — То не брехлива Королевська».
Та минув місяць, а за тим і другий, і я перестав його порівнювати з ким-будь із «папєредніків», бо вже зарахував до них. Довіра до бадьорих обіцянок міністра впала нижче плінтуса, з-під якого чулися здружені голоси «папєрєдніків» і нинішніх міністрів уряду «камікадзе», яким вони себе назвали, так ніби і справді жертвують собою у патріотичному пориві…
Врешті, не дочекався, набрався мужності й пішов до «соціалки». Вичекав довгу чергу, а там мені повідомили, щоб я приніс декларацію про доходи — мою і членів сім’ї. Приніс, подав, держслужбовець сказала, що «вас багато, а я одна», отож чекайте, опрацюємо — повідомимо. Стримався, щоб не сказати щось різке у відповідь на це, бо під тим «чекайте!» минула вже більша частина мого життя.
Через якийсь час отримую листа із «соціалки». Відкриваю конверт, читаю: «Нами розглянуті і детально вивчені подані Вами документи і призначено Вам субсидіюѕ»
Ще не дочитав, а вже на радощах, мов окрилений, кричу дружині, яка з нетерпінням очікує від мене повідомлення:
— Ура! Є субсидія!
— Скільки?
Перегортаю сторінку й оголошую:
— Призначено Вам субсидію в розмірі «нуль-нуль» гривень, «нуль-нуль» копійок!»
Ошелешений, впадаю в нерви! Хай їх шляк трафить з їхньою субсидією!
А жінка сполохано кричить:
— Тебе помножили на нуль! І нас також — на нуль!
Мовчу, стискую щелепи, щоб не чути було скреготу зубів.
— І що з них візьмеш? — думаю. — Обіцяли субсидію і таки дали, не збрехали. Живемо ж по-новому…
Зустрічаю сусіда, теж пенсіонера, питаю про субсидію, каже, що дали одну гривню. А за бланки декларації про доходи заплатив три гривні. А ще, каже, є такі, які отримали копійки, по гривні, а то й по п’ять чи десять гривень. Щиро один одному поспівчували та погодилися, що нер-р-рви не витримують.
Далі підраховую. На субсидії в бюджеті зарезервовано 24 мільярди гривень. Яка величина субсидії припадає на одного громадянина? Якщо припустити, приміром, що таких «щасливців» серед українців знайдеться мільйон, то тоді на кожного з них припаде 24 тисячі. Ого! Жити можна. Але такого не може бути, інакше жаба задушить наших керманичів. А якщо розділити ті кошти на десять мільйонів, що малоймовірно, тоді кожному дістанеться по 2 400 гривень, або по 200 гривень на місяць. Але й тут жаба буде душити.
Спиняюся на п’яти мільйонах нужденних — майже по п’ять тисяч гривень на кожного. Нормально з огляду на статистику. Сюди включать усіх — і помножених на нуль, і тих, кому приписали гривню, п’ять чи десять. Статистика це проковтне, і кошти спишуть на всіх, ще й вкрадуть, бо є з чого… І уряд прозвітує, що забезпечив субсидіями майже п’ять мільйонів нужденних.
На ділі ж той, хто отримує субсидію, повертає її тому, хто дає. А хіба не краще було б ці субсидіяльні кошти скерувати на підвищення стандартів життя? «Ага, роззявився, ади який мудрий. А за жабу забув?» — нагадав раптом мені мій внутрішній голос…
Що ж йому відповісти? Небагато. Я не один такий, помножений на нуль. Когорти таких, як я, котрі не хочуть «жити по-новому», в їхньому вимірі — під плінтусом, невпинно зростають, і нас багато. Подумав про це і знову впав у нер-р-рви! Най‘го шляк трафить з таким урядом! Треба всіх «розенківців», а разом з ними і увесь уряд помножити на «нуль». І тоді жаба здохне!
Як усі впадемо в нер-р-рви, а нас багато й нас не подолати, то так і станеться.
Таке вже було.
І ще буде!
Станіслав Гринда, газета Галичина
