а останні тижні в кожному українцю, якщо, звісно, він не “колорад”, прокинувся прикордонник.
Хоча доля територіальних меж країни і раніше неабияк хвилювала наших громадян, але це максимум виливалось у бажання допомогти матеріально хлопцям у зелених беретах.
Проте в більшості далі висловлювань власної, переважно з нецензурною лексикою та маханням руками, реакції щодо різноманітної фантастики типу “кордон на замку” не йшло.
Після “візиту” Росії до Новоазовська та спроби контрнаступу на українські Збройні сили громадяни відчули у собі необхідність стати прикордонниками.
Радше це навіть не необхідність, а фанатичне бажання тут і зараз хапати в зуби лопату, лом, совок, велику столову ложку та йти і викопати щось, бажано окопи, бажано кілька сотень метрів, а також тягати мішки з піском, облаштовувати бліндажі і блокпости й постійно тицяти дулі в напрямку “братньої” країни.
Щоправда, це бажання в українців існує досить давно.
Харків у цьому разі не став винятком. 11 вересня харківська організація “Громадська Варта” – постійний та активний учасник громадсько-патріотично-розфарбовувальнопарканного життя міста – запланувала виїзд на прикордонний пункт “Плетенівка” з метою створення там окопів, бліндажів і всього того, чого чомусь немає на території, що межує з державою-агресором.
Коли автор підійшов на місце збору за двадцять хвилин до від’їзду, був приємно здивований: біля зелених автобусів та густо помережаних прапорцями авто, була анонсована учасниками кількість “прикордонників”, а саме більше 100 осіб.
Люди – різні, переважно за 25, але в натовпі можна було побачити і підлітків, і студентів.
Після запису учасників акції, занесення здоровезної в’язки новеньких лопат в один із автобусів, вирушили.
Минули Харків, проїхали різноманітні маленькі селища з географічними назвами, в останній, порівняно великий Вовчанськ колона залетіла з прапорами, густо сигналячи в клаксони.
Місцеві йшли собі на роботу, купували щось на базарі, палили біля входу в магазини, або байдуже зиркали на машини, або кам’яніли на місці та проводжали поглядами. Дехто усміхався, тягнувся за телефонами.
Біля “Плетенівки” всім роздали лопати, люди, звісно, пофоткались, вирушили в зону робіт. “Ось тут, — говорив якийсь капітан у модних затемнених окулярах, показуючи на купу глини, — наші хлопці зробили бліндаж. Але його треба розібрати”.
Нашій групі довірили це надважливе завдання. Група складалась переважно із жінок та дівчат, за що зразу отримала назву “Жіночий батальйон”.
Жіночки спочатку галасувати, як чайки на морі, перерозподіляючи робочі функції, потім намагались командувати, але врешті почали злагоджено і швидко працювати.
Бліндаж був вкритий товстим шаром пухкої глини, під яким лежали колоди, нижче — шматки целофану, знову глина та колоди. Перший невеликий шар добряче розпушеної породи зняли досить швидко.
Далі лопати почали стукатись об колоди, які витягти було проблематично, оскільки ті якимось хитрим армійським методом були скріплені по три-чотири штуки залізними скобами.
Щоб перемістити одну колоду, треба було захопити відразу кілька – важкувато. Проте із цим завданням наша група впоралась, потім відкидали ще один шар глини, видлубали з неї целофан, перенесли останній шар колод і взялись за бліндаж.
Котлован був недостатньої глибини, треба поглиблювати майже на метр. З запалом почали копати. Ось тут почалось найвеселіше. Земля втопталась, зсохлась і не піддавалась лопаті, окрім того ґрунт був переважно глинястий з домішками крейди.
Кілька разів удариш — відколюється невеличкий шматок. Народ почав сопіти, особливо жаль дівчат, серед них були, гадаю, такі, що взяли лопату до рук уперше. У мене самого через півгодини почали нити всі м’язи, хоча я досвідчений “копач”.
Аж раптом до мене підійшла дівчина в білій вишиванці. Обізвавши мене “синком”, вона пропонує удосконалити мій робочий метод. “Ти отут не копай, а тут підбий, а я буду землю в мішки складати та віддавати нагору”. Бажання жінки, особливо у вишиванці, — закон. Робота пішла швидше.
Власницю вишиванки звати Олена, за фахом економіст. Вона стане мало чи не головною героїнею того дня.
У групі спостерігається кілька активних жіночок. Одна з них, Люда, весела і метка, постійно палить та відволікає від сопіння і болів у спині різноманітними словесними каламбурами.
Запал у робітників не зменшується, проте сили невпинно зникають. За тридцять хвилин копання бліндаж заглибився лише на кілька сантиметрів.
Кілька разів підходили прикордонники, позували з автоматами, допомагали, питаючи, як у нас справи. Потім звідкись вискочив якийсь начальник, сказав, що бліндаж треба з’єднати з окопами, які вже почали копати, тицьнув на шматок випаленої сонцем землі і зник, більше ми його не бачили.
Робити нічого — починаємо довбати одну зі стін бліндажа, на місці якої має бути прохід. Ґрунт важкими шматками падає на ноги і забивається навіть у кишені.
Моя помічниця виявляє себе з кращого боку, хвацьке ворочає мішки з глиною, звісно, командує і при цьому не забруднює вишиванку.
“Ой, дівчата, та що ж це ми…”, — сплескує долонями Люда, кидає лопату, кудись біжить, повертається і кричить, щоб ми всі вилазили з “окопа”. Через хвилину до ями під’їжджає екскаватор… “Домовилась, кажу, що в “загоні” лише баби”, — заливається Люда.
Трактор черпає глину, на нього вішають жовто-блакитний прапорець, Люда збирає гроші на “пляшку”.
Опівдні з’являються журналісти. Багато, різних, що називається, калібрів, з відеокамерами та фотоапаратами. Через якийсь час їхня кількість з працівниками на ділянці зрівнюється, принаймні, так мені здавалось.
Доки працює екскаватор, ми розколупуємо майбутній вхід у бліндаж з іншого боку і до нас, танцюючи в білих туфлях через окопи, підходить журналістка Нового Каналу.
Зразу ж пристає до моєї помічниці у вишиванці. “Вам не сложно делать неженскую работу?”. Власниця вишиванки мовчить, не відволікаючись від копання.
Журналістка переступає з ноги на ногу: “А как вас зовут?”.
“Олена, — повагом відповідає копальниця, — вибачте, ніколи говорити”. Журналістка знизує плечима і скаче над окопами далі.
Екскаватор їде далі, ми спускаємось до котловану бліндажа. Трактор допоміг, але роботи все ж багато. Нас фільмують на професійні камери, дівчата і два чоловіки скоро звикають, ось над ямою нависає журналістка СТБ.
Звичайно, її цікавить Олена. “А ось вам вишиванка не заважає працювати?”, — зично запитує репортер. Олена сопе, тягне мішок і відповідає приблизно те, що й її колезі з Нового.
“Ви не знаєте, але в нас тут у групі вісімдесят відсотків росіян. Але ми за Україну”, — намагається відірвати свій кусень слави всюдисуща Люда.
“Цікаво”, — відповідає репортер, ще раз зиркає на Олену і йде геть. “До вишиванки вона докопалась… Їй що тепер, бл*ть, весь гардероб демонструвати”, — запаливши сигарету, висловлюється Олена, коли журналісти зникають.
Ось і обід. Жуємо бутерброди, шукаємо по бачках воду і дивимось, як на раніше незайманій території, де була лише пожухла трава та різне сміття, тепер темними коридорами тягнуться окопи.
На ліхтарях та якійсь величезній вишці хлопці чіпляють прапори, зі встановлених динаміків неподалік гудить “Ляпіс Трубєцкой”. З нами полуднує водій екскаватора, його питають, чого він один, той знизує плечима, решту дня його машина в холосту деркотить біля дороги.
Через годину привозять гарячу їжу, частують кулешем і томатами, які заквашували прикордонники.
Ближче до вечора підвозять “ліс” – колоди для перекриттів, для їх вивантаження збираються майже всі чоловіки. Колоди важкі та пахнуть Новим Роком.
Далі йдемо до мішків з піском. Їх треба закинути на вантажівки, а потім вивантажити в іншому місці та зробити з них стіни для укріпленого пункту на пагорбі.
Один із організаторів цікавиться в нас, чи ніхто раніше не споруджував такі пункти. Таких немає, робимо, імпровізуючи та згадуючи кадри з новин про АТО.
Мішки тягаємо по двоє, лише якийсь богатир із стрічкою на рукаві носить сам, просить йому “піддати”, постійно дякуючи. Ніхто не халтурить. Один чоловічок, весь зсутулений і миршавий, працює нарівні зі здоровими хлопцями, падає, тягне мішок, немов пораненого товариша.
Вечоріє. У котловані бліндажа купа народу і чітка організація. Хлопці копають, дівчата віддають мішки з глиною людині з позивним “Валєра”, котрий передає їх нагору, де ґрунт висипається поодаль, а мішки повертаються назад.
Хтось вкотре за день кричить “Слава Україні!”, йому відповідають “Героям Слава!”, з динаміків чути перші акорди гімну, люди припиняють роботу, кладуть руку до серця і дивлять туди, де на російській заставі за кількасот метрів майорять “аквафреші” і вмикається світло.
Гадаємо собі, як зараз “москалі” корчаться в муках та затуляють вуха подушками, аби не чути українського гімну.
Через якийсь час рушаємо на стоянку авто. Обминувши обкладений мішками пункт пропуску з зачохленою пушкою, бачу понівечене авто.
У нього пробите кулями переднє скло, пом’яті боки та наклейка на капоті — “Батальйон “Донбас”. Очевидно, машину привезли для термінового ремонту, навколо неї бігає чоловічок і сокирою намагається вибити зіпсоване скло.
Дорогою додому згадую зроблену роботу. Не все встигли, заплановано ще кілька поїздок, проте навіть вони — крапля в морі.
Більшість кордону відкрита, через неї возять контрабанду та ганяють корів. Зусилля марні? Звісно, ні. Нехай люди своїми лопатами та ентузіазмом не створять глибоких окопів, складних фортифікаційний споруд, проте під час таких заходах вони консолідують. Це головне.
У людей є мета — забезпечувати спокій країні, нехай лопатами, мішками та голими руками.
