Для українських військових, які захищають Україну від проросійських сепаратистів та російських агресорів на Донбасі, важлива присутність священиків. Їхня місія – дати бійцям надію та показати, що Бог завжди поруч з ними. Військовий капелан зброї до рук не бере, але він допомагає солдатам долати жахіття війни. Фронтові духівники переконані, що в окремих випадках, коли зло не можна побороти інакше, ніж силою зброї, війна є допустимою.
Отець Валерій Жигуц, священик Івано-Франківської єпархії УПЦ МП, всупереч багатьом обставинам пішов на війну.
– Отче, коли ви вперше поїхали на схід і що цьому передувало?
Відчув душею і тілом, що я там потрібний. Ще в травні почав про це думати. На початку липня підійшов до владики, пояснив, що відчуваю потребу поїхати капеланом в АТО, помолитися і разом з усіма пережити жахіття війни. Владика не заперечував, написав відпускну грамоту. Це означало, що я повинен вийти з кліру Івано-Франківської єпархії. Я змушений був звільнитися з усіх своїх посад. Їхав власним бусом, він до сих пір двома білими смужками розфарбований. З паливом, продуктами, водою та коштами допомогли друзі. А ще туди я віз «домову» церкву – це такий намет з іконами.
– Ви чітко знали свій маршрут, їхали з правоохоронцями?
Ні, але вони допомогли організувати поїздку. Я спланував все чітко. 18 липня вже був у 39-му територіальному батальйоні. Це добровольчий Дніпропетровський батальйон, там служили хлопці із Запоріжжя і Дніпропетровська. Вони базувалися під Старобешевим, село Катеринівка, табір розбили в полі.
Туди приїхали під вечір. Сну не було, бо багато вражень за день пережив. І вже на другий день нас почали обстрілювати «Гради». Там була дірка, в неї мали заскочити всі. Я біг також. Перше, що відчув, – страх! І після нього була молитва!
– А чому не шукали наших земляків?
Мені було не важливо, прикарпатці вони чи ні. Вони всі українці. А ще було цікаво побути разом із східняками, відчути їхній дух, настрій, патріотизм. І я вам скажу: якщо вони патріоти – то до кінця.
У мене ранок починався о 5-6-й годині з коротенького молебня. Потім шикування, загальний молебень, частина бійців від’їжджала на блок-пости, а частина залишалася в таборі, приходили посповідатися чи поспілкуватися. Ми стояли в Старобешевому, ближче до Нового Світу. З Донецька одні стріляють, з Росії інші. В підсумку за ніч спали по півтори години. Весь час в підряснику, в бронежилеті – все для того, щоб у будь-який момент заскочити в бліндаж. Це єдине спасіння.
Автомати, якими воюють хлопці, – як іграшкові вже, бо ними майже ніхто не користується. По нас стріляли «Гради», «Смерчі», «Урагани», танки, БМП, зенітки. Хлопці ховаються, тримаються за підрясник і просять мене: «Батюшко, моліться!» Я і їх вчу молитися. Були і такі, що не вміли перехреститися, але навчилися. Тому що всі хочуть жити…
На війні є три речі, які треба робити миттєво: їсти, митися та молитися. Хто б що не казав, а всі, незалежно від національності, віросповідання, мови спілкування чи віку, бояться однаково. Від командира батальйону до солдата. Просто в кожного страх проявляється по-різному.
Після завершення обстрілу ми виходили з бліндажа, перераховували один одного, передивлялися, чи немає поранень, жартували, і життя продовжувалось. Сміх – це те, що завжди підбадьорює.
– Беззбройні люди, які були на Майдані, загалом глибоко віруючі. А на війні все інакше, туди йдуть зі зброєю. З чим військові приходили до вас, отче, про що питали?
Спочатку дехто питав: «А що тут батюшка робить?» Коли я побув серед них, а вони побачили, що все роблю нарівні з ними – і окопи копаю, і бліндаж, і на блок-пости їжджу хлопців сповідати та причащати в полі, під деревом, то почали мене по-інакшому сприймати.
Головне питання, яке мені ставили, – чи є гріхом те, що вони стріляють. Я їм пояснив, що вони виконують заповідь і волю Божу. Заповідь «Люби ближнього, як самого себе» означає, що солдат стоїть за державу, родину, близьких. А ще є інша заповідь – «Не пожадай жінки, хати, землі ближнього свого». Це ж вони прийшли до нас, а не ми на їхню землю. Раніше ми боролися молитвою і постом, а тепер прийшов час боронити свою державу.
– Скільки часу ви були в батальйоні?
З 18 липня по 27 серпня. Потім поїхав додому на кілька днів, але перед тим було свято – День прапора і День незалежності. Два дні з усіх сторін нас громили так, що ніхто не розумів, що відбувається. Потім розвідка доповіла, що нас беруть у кільце. З одного боку Росія, з іншого – чеченці, і батальйон почав виходити з оточення. Ішли пішки, взяли все, що можна було винести в руках. Папери, техніку знищили. За ніч пройшли багато кілометрів, а в цей час нас постійно обстрілювали. Ми вже потім зрозуміли – це була підготовка до «іловайського котла».
Вдома я був не більше тижня. Вже за кілька днів разом із правоохоронцями поїхав в Дніпропетровськ на розпізнання вбитих під Іловайськом міліціонерів спецпідрозділу «Івано-Франківськ».
– Ви поїхали в Дніпропетровськ впізнавати наших хлопців? Чому, крім трьох, дотепер немає ще семи тіл? Невже не можна впізнати?
У неділю ввечері ми виїхали туди. Спершу зустріли і забрали 14 хлопців, яких звільнили з полону. Ще двоє нам телефонували і питали, що робити, бо їм вдалося сховатися. Живих відправили автобусом додому і у вівторок зранку приїхали в морг. Якраз перед тим прибула фура і привезла 35-45 тіл.
Перших трьох впізнали по формі. Але решта були, як манекени: півголови нема, руки-ноги в різні боки – це жах! У мене дотепер перед очима ті хлопці. Я часто молюсь за них, і мені стає легше. Кожної ночі в морг фури по 50-60 тіл підвозили. Там були різні люди, не тільки з Франківська, а й із Запоріжжя, Дніпропетровська, Кривого Рогу, Київщини.
У Дніпропетровську ми були тиждень, приїхали додому – і знову на схід. Третій раз я поїхав до свого 39-го територіального батальйону. Коли його відправили на ротацію в Лісне, я повернувся в Івано-Франківськ. Зараз хлопці дзвонять, що вони під Луганськом: хтось після ротації повернувся в батальйон, хтось поранений в госпіталі…
– Передова – це важке випробування, і ви його пройшли. Як думаєте, священик може брати до рук зброю?
Психологічно втягуєшся у фронтове життя. Коли ти відчуваєш, що не вистачає солдатів, фахівців, то були такі думки, що якби місяць-півтора «поварився» у цьому пеклі, то був би готовий брати автомат у руки. Але найголовніше те, що автомат – це автомат, а там використовують важке озброєння. А ще проблема в тому, що хлопці не можуть стріляти, тільки відстрілюватися… Вони готові йти вперед, але такої команди ніхто не дає.
– Там, на сході, ви побачили іншу Україну. Переживши два Майдани, вона тепер проходить очищення великою кров’ю. Як думаєте, прийшов час переродження держави?
Україна не тільки переродиться, вона вже зміцнилася духовно. У нас велика історія. Перше – це хрещення Русі. Господь благословив нас мати свою державу, а якщо це так, то ми на правильному шляху. Де правда, там Бог.
Але, крім війни, країна проходить ще одне випробування. Влада, починаючи від сільського голови до президента, від сільського депутата до депутата Верховної Ради, повинна не бавитися у патріотів, а робити реальні зміни. А хто хоче ігор, нехай іде на передову, там зовсім інші реалії. На місцях всі – великі герої, а справжні герої там! Не ті, що приїхали, сфотографувалися і поїхали, а ті, що кожен день випробовують життя на удачу. Хоч народ цього не бачить, та Бог бачить усе.
– Ви священик православної церкви Московського патріархату. Існує багато нарікань, нерідко обґрунтованих, на дії вашої церкви…
Говорять багато… Навіть у нас, коли почули, що я їду, одні мене підтримували, розуміли мій вибір, а дехто сміявся. Є священики, які впевнені, що Україна нічого не варта, і мені від цього болісно. Я не пішов проти когось, я пішов з Богом, пішов за державу, пішов захищати свою родину. Священики повинні говорити про Бога та істину, все решта – це політика. Я переконаний, що краще туди не влазити, бо там бруд, кров, гріх.
– Ви будете міняти віру?
Ні! Перший раз я поїхав як священик, другий – як патріот своєї держави, а третій – для того, щоб перекреслити міф про те, що священики Московського патріархату – сепаратисти. Це не так! Серед них багато українців, вони моляться, просять Бога, надіються, що в Україні буде лад.
