Ті зміни, які відбуваються в сучасному українському суспільстві, не могли не зачепити медіа-сферу. Від самого початку Майдану українські виконавці розділились на декілька таборів. Представники одного з них усіляко підтримували революційний рух, деякі або відверто висловлювали своє “фе”, або ігнорували, аргументуючи це тим, що музика має бути поза політикою, продовжуючи “косити бабло” в різних сумнівних ресторанах та саунах.
До трагічних лютневих подій та вторгнення Росії, в “богемному” світі панував такий-сякий спокій.
Проте після анексії Криму та початку війни на Донбасі все кардинально змінилось. Стало зрозуміло, що вже не йдеться про політичні чи навіть суспільні вподобання, оскільки постало питання існування держави Україна та її громадян, яких убиває колишній “брат”.
На фоні цих подій деякі “пєвци ротом” і далі роблять вигляд, ніби нічого не сталось, продовжуючи спокійно отримувати нагороди від агресора, планувати в Росії та Криму концерти.
Парадокс цієї ситуації виявився в тому, що зрадниками стали ті виконавці, які розпочинали свою кар’єру на фоні українського відродження 1990-х. Вони співали чимало пісень українською, рівень яких був набагато вищим. Зараз вони зневажають державу, громадян, що дали їм популярність. Реакцію “типового ватника” не нагадує?
Звичайно, я не Сергій Сосєдов – незважаючи на його неоднозначний епатажний імідж, ця людина є справжнім профі – і на музиці не знаюсь, але як слухач з упевненістю можу відзначити, що, умовно кажучи, “передросійську” творчість деяких співаків можна було слухати, бо там була якась “живість” і автентичність.
Сучасні композиції подібних виконавців і виконавиць орієнтовані на російський ринок. Там добре платять навіть за не дуже якісні й унікальні пісні. Узагалі, російська попса – досить своєрідне явище, бо вона проповідує, як і прийнято в Росії, своє, “русскоє”, водночас маючи у своєму складі більшу половину клонів “імперіалістичних” виконавців, а майже звичайною справою є ротація по радіо відомих пісень, перекладених російською. “Старший брат” звик красти все: від музики до чужих територій.
Виявляється, для декого “бабки” важливіші, ніж життя своїх громадян. Дехто отримує нагороди від російського ТБ, інші валяють дурня, роздягаючись на церемонії вручення і мало не цілують сцену зі словами подяки за прийом українських виконавців. Хтось однозначно підтримує Росію й навіть збирається висловити свою “вдячність” у Криму.
І все це відбувається тоді, коли країна, що дає нагороди колишнім українським виконавцям, фактично купує їх, – продовжує вбивати українців.
Це ніяк не може вкластись в голову, ну ніяк.
Водночас, на українській естраді є музиканти, яким не байдужа доля України. Руслана зривала голос, сперечаючись з “міліцією”, яка била студентів, пожертвувавши своїм виступом на дитячому Євробаченні, різноманітні гурти (СКАЙ, Тік) записують пісні на підтримку Майдану. Але найбільшим прибічником Нової України є, звісно, Святослав Вакарчук.
Чому лідер “ОЕ” не перейшов на російську сторону? Звичайно, він – людина не бідна, але за підтримку російської влади міг би заробляти ще більше, особливо зважаючи на те, що “океанів” надзвичайно сильно шанують у Росії.
Але Вакарчук протягом не тільки майданівських подій, а й усієї творчої кар’єри чітко визначив свою позицію: він за Україну. Ніякі гроші чи преференції не змусять його відмовитися від своїх принципів.
У чому взагалі полягає феномен Вакарчука? Чому він і його гурт стали справжньою іконою не тільки в Україні, а й за її межами?
Гадаю, що пан Святослав дає суспільству те, чого йому так довго бракувало, а саме – постать Громадянина, котрий має свою думку й ніколи не буде відсторонюватись від революційних подій, чоловіка, який знає ціну слова, уміє логічно розібратись в ситуації й без страху висловлювати свою думку.
Головне – Вакарчук завжди був за народ. Він переконаний, що Україна – єдина, і проповідував це ще тоді, коли Україна жила міфами про “зросійщений” Схід і жорстокий, американізований Захід. Концерти “Океану Ельзи” відбувались й відбуваються в будь-якому місті України, незалежно від того, чи це Донбас, Харків, Львів чи Тернопіль.
Окрім цього, слід відзначити якість самої музики гурту. Але феномен популярності “ОЕ” не тільки в цьому, якщо не сказати більше – у певних ситуаціях музика відступала на другий план. Сам Вакарчук на зустрічі зі студентами Харківського національного університетунавесні цього року говорив, що за останні місяці змушений був жертвувати творчістю, бо голова зайнята зовсім іншим.
Я впевнений, що без Вакарчука не було б Майдану.
Чому? Кожен приїзд “океанів” консолідував проукраїнські сили, які на концертах відчували свою єдність. Згадуючи День міста Харків минулого року, як люди чекали Вакарчука і Ко до дванадцятої години ночі, – розумієш, що Схід ніколи не буде за Росію, з її краденими і другосортними виконавцями, задухою і жорстокістю на всіх рівнях.
Таким чином, можна говорити про те, що наша естрада переживає такий собі Медіамайдан, де кожен виконавець має не лише займатись музикою, а й визначитись зі своєю громадянською позицією.
Лозунг “музика поза політикою” вже не працює. А виконавців, що працюють на ворога, люди просто не будуть слухати.
