Формування нових геополітичних форматів між членами Організації Північноатлантичного договору й Україною створює нову зону конкуренції між регіональними лідерами, в той час як лакуна всебічної ролі США не є заповненою цілком. Поступове передання європейських справ до рук самих європейців, ще за прогнозом великого політика й дипломата Бжезінського та його передбачення про мілітаризацію континенту й більших видатків на оборону, викликало зростання й розбіжності між союзниками. Перші дзвіночки, які спонукали переглянути роль колективної Організації із ставкою на більш мобільні й одностайні у візіях об’єднання, схоже, дають значні дивіденди.
З початком російсько-української війни, ясно, найбільшу небезпеку відчували близькі союзники та сусіди – їх бажання підтримати Київ більш рішучими кроками вилилося в ініціативу, яку тепер називаємо Люблінським трикутником. Характерною ознакою цього і подальших об’єднань було спрямування допомоги країні, яка не належала до великих геополітичних блоків. От візьмемо до прикладу французько-німецький союз, Вишеградську четвірку або ж Бухарестську дев’ятку: їхня колегіальність та єдність позицій давала багато переваг кожному з членів індивідуально. Що ж стосується міжнародного статусу їх членів, то всі вони так чи інакше належать до одного поля, чого не можна сказати про новітні об’єднання відносно окремих країн як формально, так і фактично.
Велика Британія після виходу із ЄС спробувала знайти собі адекватне місце у світі, яке відповідало би її колишній історичній ролі або було б співмірним її сьогоднішнім глобальним амбіціям. Так спочатку Лондон вирішив укласти новий (більш дієвий та прагматичний союз) із Вашингтоном та Канберрою. На черзі – посилення своєї ролі в Східній Європі та Чорноморській і Балтійській акваторіях. Не відстає від швидкості Лондона й Анкара, яка вже давно розвиває прямі білатеральні відносини з Києвом, а відтепер ще і уклала угоду про вільну торгівлю між країнами. Такі новини не завершаться – бо ще є ряд держав, які виявляють бажання до лідерства у регіоні, про що далі поговоримо більш детально.
Наш стратегічний партнер Варшава є частиною більшості всіх ініціатив, які націлені на досягнення членства (чи принаймні інтенсифікації співробітництва) між блоками та Україною. Останні економічні успіхи держави говорять самі за себе: Польща переорієнтовує свою політику на Східне Партнерство, та відкрито лобіює і прагне проштовхнути кандидатів у ЄС. Успіх цієї політики Варшавою не тільки збільшить її національну безпеку чи закріпить її статус провідного торговельного партнера, але і надасть важливий політико-дипломатичний статус однієї з керівних держав всього союзу. Дієвість східноєвропейської політики та приєднання до складу мінімум Києва, а максимум Асоційованого Тріо поставить Варшаву на один рівень із Берліном та Парижем.
Звісно, не лише Польща, Туреччина або Велика Британія мають інтереси у Східній Європі. Не виключено, що невдовзі нова ініціатива може з’явитися на Балканах – мова якраз про таких же претендентів на вступ, з якими Київ має дуже тісні дипломатичні й історичні зв’язки – чого варта лишень Північна Македонія, яку Україна військово підтримувала у боротьбі за самостійність.
Слід точно сказати, що Україна не може дозволити собі втратити цей критичний момент. Київ не може бути завершальним чи периферійним у новітній архітектурі безпеки – він теж може стати керівним та ключовим. Навіть взявши до розгляду можливість ініціювання середземноморсько-чорноморської ліги для досягнення членства, куди належатимуть окрім Тбілісі та Кишинева ще Скоп’є, Сараєво, Тірана, Подгоріца та, можливо, Приштіна. Оцінка перспектив приєднання кількох балканських держав до ЄС до 2025 року дає нам час цілком успішно реалізувати ще ширшу кооперацію з метою досягнення нашої мети. Так чи інакше, Україна не може розглядатися як черговий пересічний кандидат на членство, а наша робота в цьому напрямі може тільки підсилити міжнародний статус. Тож, останні новини – далеко не кінець, ми можемо скористатися можливостями більше.
