Полеглий воїн був випускником тоді ще Української гімназії, на фасаді якого встановили анотаційну дошку. Василь Стефанишин жив у Львові, а потім поїхав до Франції.
У перший же день повномасштабного вторгнення, розповідає мати Героя, вирішив повернутися до рідної країни, щоби стати на її захист.
«Він сказав: «я мушу, я маю це зробити, бо не можу тут залишатися, коли в Україні небезпека»…… Останній раз ми бачилися з ним на позиції. Це був листопад місяць якраз. Я його попросила включитися, над ним була маскувальна сітка і небо, осіннє небо запорізьких степів. Дуже був сумний погляд, бо не просто там було йому. Це була наша така зустріч віч-на-віч, будемо казати.»
Попри досить молодий вік Василь Стефанишин став командиром мінометного взводу. Був безстрашним та справедливим. Не боявся сперечатися зі старшими за званням, якщо був упевненим у власній правоті. Мав завжди власну непохитну думку, пригадує побратим Володимир Гальченко:
«Ми служили разом, від самого початку. Василь був командир 3-го взводу мінометної батареї. Хороший, молодий перспективний був хлопець, звичайно. Дуже шкода, що його з нами нема. Ми служили до останніх днів разом у напрямку Гуляйполя.»
Василь Стефанишин став на захист України у складі 78 батальйону 102 бригади ТРО. Не боявся виконувати найскладніші задачі, поставлені перед ним та його підрозділом. Загинув 3 лютого 2023 року неподалік села Зелений Гай Запорізької області.
