Упродовж ночі з 15 на 16 липня у Туреччині відбулася спроба військового перевороту.
Група військових спробувала захопити владу в країні та усунути нинішнього президента Реджепа Таїпа Ердоґана.
Утім, спроба провалилася, і вже вночі 16 липня Ердоґан відновив контроль над країною.
Ми спробували розібратися, якими є головні уроки та наслідки цих подій.
Ердоґан стає сильнішим
Унаслідок вчорашніх подій популярність та легітимність Реджепа Таїпа Ердоґана, президента Туреччини, стане значно сильнішою.
Події в Анкарі та Стамбулі показали, що він користується серйозною підтримкою людей. Прихильники Ердоґана та його курсу масово виходили на вулиці, протистояли армії, лягали під танки, витягали з танків військових.
Не кожен політичний лідер у світі може похвалитися такою самовідданістю на свою користь.
Натомість супротивники Ердоґана здебільшого залишилися вдома. Організатори перевороту так і не змогли мобілізувати людей активно стати на їхній бік.
Поразка перевороту «буде сприйнята Ердоганом та його політичною силою як карт-бланш для посилення президентської влади, для подальшого тиску на опозицію та незгодних, для посилення автократичних тенденцій», — коментує Громадському Богдан Яременко, український дипломат, голова правління благодійного фонду «Майдан закордонних спав».
Уже кілька років Ердоґан та його сила закликають запровадити в Туреччині президентську республіку, — додає у розмові з Громадським український журналіст Осман Пашаєв.
«Але для цього треба підтримка 3/5 депутатів парламенту. Більшість у Ердоґана в парламенті є, але 3/5 ще немає», — додає він. Нинішні події можуть схилити баланс на його користь і дати йому потрібні 3/5 голосів. Їх достатньо, щоб ініціювати референдум за зміни до конституції, що можуть надати Ердоґану більше влади, — вважає журналіст.
Можна передбачити, що після нинішніх подій Ердоґан може легко отримати підтримку на референдумі.
Політичний іслам зміцнюється
Ердоґан та його партія AKP далекі від «ісламського фундаменталізму». Але їх можна вважати представниками «політичного ісламу» на Близькому Сході.
Цей варіант політичного ісламу частково грає за правилами демократичних процедур. Але він є противником традиції «світської» держави, яка в Туреччині сходить до часів Ататюрка.
Невдача перевороту є симптомом перемоги політичного ісламу в Туреччині над світською традицією військових.
Він додає аргументів тим силам у країні та в регіоні, які вважають ісламсилою нового суспільства, що здатна об’єднувати та мобілізувати. Він також додає аргументи тим у турецькому суспільстві, хто стверджує, що світські сили втратили здатність мобілізувати людей.
Захід остерігається нестабільності в Туреччині
Реакція світових лідерів на спробу перевороту є дуже характерною. Ця реакція теж зіграла певну роль у вирішенні того, куди рухатимуться події.
Вирішальною тут стала реакція США. Близько 2-ї ночі за київським часом Білий дім поширив заяву, в якій став на підтримку «демократично обраної» влади Туреччини.
Фактично, у такому формулюванні висловлювалася однозначна підтримка Ердоґана.
Пізніше подібні заяви пішли від інших країн-членів НАТО, Європейського Союзу та інституцій ЄС. Також з реакцією виступив український президент – у ній, фактично, повторювалося формулювання про підтримку «демократично обраної» влади Туреччини.
Ця реакція свідчить, що у Туреччині західний світ більше остерігається нестабільності, aніж політичного ісламу.
Попри прискорену ісламізацію, Туреччина Ердоґана залишається серйозним партнером західних країн. Він є союзником Заходу у сирійському питанні, бо вважає, що уряд президента Асада має поступитися владою новим силам. Він є партнером ЄС у питанні біженців: саме Туреччина якоюсь мірою має ключі від «управління» мігрантськими потоками в ЄС.
«Дестабілізація Туреччини – однієї з ключової країни на південному фланзі НАТО, країни, яка є партнером США в цьому регіоні у боротьбі проти тероризму – посилювала би позиції Москви», — коментує Громадському Рефат Чубаров, голова Меджлісу кримськотатарського народу.
Успіх «перевороту» міг би викликати в країні серйозне внутрішнє протистояння, аж до громадянської війни. І це означало би ще більшу дестабілізацію всього Близького Сходу.
Водночас відомо, що головним організатором подій Ердоґан вважаєФетхуллаха Ґюлена. Цей письменник та релігійний діяч сунітських переконань користується підтримкою у деяких верствах турецького суспільства. Він пропонує програму модернізації ісламу.
Сьогодні Ґюлен мешкає у США, в Пенсильванії. Попри те, що він заперечує свою причетність до спроби перевороту, «американський слід» може зіпсувати стосунки між Туреччиною та США.
У цьому сенсі важливо, що саме США були серед перших, хто публічно висловили підтримку турецькому президенту.
Авторитаризм чи демократія? – Межа стирається
Події в Туреччині показали, що сьогодні стираються дві важливі опозиції.
Перша – межа між авторитаризмом та демократією. Ердоґана звинувачують в авторитарних тенденціях, але тепер у нього є простий аргумент: «за мене – народ». Народ, що вийшов на вулиці і став супроти танків є найкращою «демократичною» легітимізацією його правління.
«Прибічники Ердогана вийшли на вулиці, тимчасом як прибічників світської держави, перевороту на вулицях не було», — говорить у коментарі Громадському Константін фон Еггерт, оглядач телеканалу «Дождь».
Очевидно, тепер Ердоґан цю історію всіляко використовуватиме. Він говоритиме, що це і є «справжня» демократія, на відміну від «формальної» виборчої демократії західних суспільств.
Це може дати йому карт-бланш для дуже недемократичного наступу на своїх противників та критиків.
Стирається також друга межа – між «західним» та «антизахідним.Якщо на поверхні здається, що іслам сьогодні протистоїть західній демократії, то Ердоґан сьогодні може сказати інше: іслам (точніше, версія ісламу від AKP) сьогодні і є демократією для Туреччини.
Армія не така монолітна, як раніше
Туреччина має цілу традицію переворотів.
Подібно до Єгипту, армія тут традиційно була носієм світських цінностей. І використовувала свою силу, щоб вести країну шляхом, який вона вважала правильним. Дуже часто «хибним» шляхом для армії була або ісламізація, або відхід від прозахідного курсу.
Так було у 1960-му та 1980-му роках, коли відбулися класичні перевороти. Так було і в 1971 та 1997 роках, коли відбувалися «перевороти через меморандум»: тоді армія просто ставила свій ультиматум владі.
Нинішні події свідчать, що турецька армія не є такою монолітною, як раніше.
«За останні 13 років Ердоґан займався активною зачисткою військових. Він саджав їх, звинувачував у підготовці державного перевороту. І фактично вигнав турецьку армію з політики, де вона була з часів Кемаля Ататюрка», — говорить у коментарі Громадському Костянтин фон Еґґерт.
Цікаво, що великою мірою ця «зачистка» армії здійснювалася під впливом західних держав. Зокрема, у ньому свою роль зіграло прагнення Туреччини вступити в ЄС, що вимагало обмеження влади військових.
У попередні роки Ердоґан зробив багато для того, щоб «забрати конституційні функції в збройних сил, підпорядкувати військових цивільним судам», — коментує Громадському Богдан Яременко. Це значно ослабило традиційну роль армії в турецькому суспільстві – яка полягала в захисті конституції та традицій світської держави.
Крім того, за цей час Ердоґан зміг дістати підтримку в деяких армійських колах.
«За останні 8 — 10 років Ердоґану вдалося посадити на ключові позиції в армії цілу низку людей з його ісламістської партії, які цей переворот не підтримали», — говорить Костянтин фон Еґґерт.
«Тому турецька армія, яка є четвертою за чисельністю у світі і другою в НАТО, сьогодні не є такою єдиною, якою вона була років 15 тому», — додає він.
Також під час попередніх переворотів армія діяла значно рішучіше, ніж тепер.
«У 1980 році перед тим, як керівник Генштабу вийшов на екран державного телебачення, були заарештовані прем’єр-міністр, заблокований президент країни, а також всі ключові міністри», – коментує Громадському Осман Пашаєв. Тоді «на екрани телебачення вийшли тільки після того, як здійснили всі необхідні операції, які здійснюють організатори перевороту».
Зараз же все було навпаки: армія захопила державне телебачення, але не гарантувала «блокування» своїх противників.
«Тому [нинішній] переворот, який здійснюють два полковники, один підполковник і один майор – є, щонайменше, дивним», — додає журналіст.
Україна – не Туреччина
Внутрішні протистояння на Близькому Сході мають одну особливість: дуже швидко в події залучають авіацію.
Так було у Лівії, коли у лютому 2011 року уряд Каддафі застосував військові гелікоптери для розгону демонстрантів. Так було у Сирії, коли Асад став бомбити з неба позиції повстанців.
У Туреччині минулої ночі також була спроба застосувати авіацію. В небі літали літаки та гелікоптери.
В Анкарі було «чутно, як літають літаки, вони літали дуже низько, було чутно вибухи» — говорить у розмові з Громадським Тоґрул Ісмаїл, турецький політичний експерт.
Один із вертольотів навіть відкрив вогонь з неба проти поліції, вбивши 17 поліцейських.
Відбулася також локальна битва в повітрі, коли винищувач F-16 збив військовий гелікоптер.
На цьому тлі Україна вигідно відрізняється. У 2004 та 2013 — 2014 роках українська влада, попри свою авторитарність, не насмілювалася на за діяння армії, тим більше авіації.
Інша відмінність полягає в тому, що в Туреччині спроба військового перевороту не була підтримана масовими виступами критиків влади. Попри те, що в нещодавній історії країни такі виступи є дуже частим явищем.
Західний світ же чітко показав: він готовий підтримувати протестні рухи, які йдуть знизу – хай навіть ця підтримка є часто дуже обережною. Але він не готовий підтримувати військових переворотів, які не дістають підтримки «знизу».
Справжня (а не вигадана) «хунта» в нинішніх умовах не буде користуватися підтримкою західного світу – навіть якщо вона ідеологічно значно ближче до західних світських цінностей, ніж правляча партія.
Джерело: hromadske.ua
