Влітку цього року у Верховині відкрили єдиний в Україні музей магії. Тут розповідають про гуцульських примівників, мольфарів, віщунів, знахарів та гадєрок. Ці люди вміли грозу відганяти, зі зміями говорити та від хвороб рятувати.
За перевалом – снігу по коліна. Дивина, бо виїздили з сірого та дощового Франківська, а тут на тобі – навколо сніг, світить сонце, димлять гори. Аж мурашки побігли, залоскотало десь в животі. Магія Карпат вже в дії.
Аби більше пізнати її, прямуємо Жаб’євським потіком, так називається одна з верховинських вулиць, де й розташований незвичний музей гуцульської магії. Серед засніжених сосен сховалась дерев’яна хатка на підпорах. Ми на місці. Навколо порожньо. Ні душі. Раптом з альтанки, що поруч, виходить великий вгодований сірий кіт і підозріло дивиться на непроханих гостей своїми гірчичними очиськами. Бр… Моторошно.
На хвилі містики тримає напівтемрява всередині музею. На кілька секунд відчуваєш якийсь ступор – стоїш як закам’янілий. Трохи роззираєшся, а тут тобі ще й всякі черепи тварин, пучки зілля, змії у банках, старі фото з мольфарами і все, що наймоторошніше, якось особливо підсвічене.
Насправді, боятися нічого, говорять власники музею Микола та Ганна Данилюки. Кажуть, що у них зібрано магічні експонати виключно білої магії. Ритуалів ніяких не проводять і сприймають це все як історію, традиції, бо в горах люди здавна щось вміли та знали. Зараз ті знання відходять зі старожилами, тому пан Микола ходить горами від села до села та говорить з тими, що ще лишилися. Все записане про примівників, мольфарів, віщунів та знахарів переповідає туристам.
«Медицина ж була відсутня, а жили люди, які зналися на травах, заговорах, – пояснює пан Микола. – Вони молилися Богу, виговорювали примівки, тож часто їх називали примівниками. Вони заговорювали мазі, трави. Тут нечистого нічого нема».
Примівниками чи мольфарами були як жінки, так і чоловіки. Нині одна, каже Микола Данилюк, знахарює у селі Замагора. Може розказати на воді, яку принесеш, яка у вас біда.
«Аби набратися сили, мольфар на 12 днів йшов на Чорногору, мав ні з ким не говорити, – говорить Микола Данилюк. – Також мусив одну ніч переспати в орлиному гнізді, а ще одну у ведмежій барлозі. Так набиралися сили на цілий рік».
Експонатів у музеї не надто багато, але ду-уже вже цікаві. Чимало тут речей від Михайла Нечая, які передали рідні мольфара після його трагічної смерті. Тут його відомі осиковий хрестик, затесаний з кожного кута, та ніж-громівник.
«Він усюди на фоторафіях з тим хрестом і ножем, – показує світлини пан Микола. – Ними й розганяв хмари. Як? У дерев’яну посудину наливав свяченої води і тим ножиком ніби розрізав воду».
Від якогось мольфара з села Голови у музеї є камінь – громовиця. Такий камінь утворюється, коли блискавка влучає у дерево і все, що є під ним, те каміння, сплавляється у таку кулю. Кажуть, має велику силу, і як приставити руку, можна щось відчути. Приставляємо. Звичайний холодний камінь, хіба що приємний на дотик, бо гладенький.
Ще пан Микола розповідає про чарівну паличку. Серйозно! Має таких дві, від тих же мольфарів.
«Як побачити, що змія хоче з’їсти жабу, взяти якусь палицю і відігнати змію, то ця паличка дістає силу, – говорить Данилюк. – Наприклад, як у хаті якась сварка, то треба поставити ту паличку у кімнату і сварка зникає. Сам у тому переконувався».
На столі серед мольфарських речей – мисок, ручного млинка, хрестиків, збаночків – вирізняється якась дивна кострубата трубка.
«То горло вовка», – говорить Данилюк. – Це мені з села Шибене передали. Колись горло вовка мисливці брали на полювання, бо вірили, що прикликає звіра, якого легко вполювати».
Чоловік розказує, що таке горло використовували, аби лихо робити. Деякі жінки з ним чаклували і забирали у сусідської корови сметану. То називалося чередувати. Тобто ґаздиня молоко здоює, а сметана не робиться.
«Примовляли і через це горло пропускали молоко, – розказує пан Микола. – Ще таке робили через спеціальний камінь, у якому змії дірку видули. Також мають мені такий привезти».
Щодо змій, то окремий куток музею присвячено Парасці Соколовській, яку ще називали гадєрка, бо вміла зі зміями говорити. Жила на Буковецькому перевалі, померла десь у 1970-х роках. Коли Микола Данилюк починає розповідати, то аж мурашки бігають.
«Вона вміла промовляти від укусу змії, що біль проходив без будь-якої вакцини, – каже власник музею. – Просто брала головку часнику, протикала голкою, щось примовляла і так лікувала. Кажуть, вона могла до себе скликати кодло змій з усієї округи. Ще у неї була улюблена змія, яка мала корону. Гадєрка брала ту змію на мотузок – і так ходила з нею по селі».
Ще туристам розказують про мольфара Гоя (Андрія Ватаманюка) з Шешорів. Був ще сильніший за Нечая. Помер десь у 1980-х. Пан Микола пригадує, що сам у нього був, коли вчився у другому класі. Батьки повезли, бо дуже затинався.
«Гой щось приговорив, дав води, і як бачите помогло», – жартує чоловік.
Окремий куток присвячено Парасці Соколовській, яку ще називали гадєрка, бо вміла зі зміями говорити
Розповідаючи про різні цілющі трави та зілля, пан Микола сміється, що часто туристи, особливо чоловіки, цікавляться, як мольфарі помагали, аби чоловіча сила була, аби жінки любили.
«Ну, тут є багато способів, один з них – ювелірний магазин, – жартує Данилюк. – Насправді, є багато зілля. Наприклад, настоянка з Золотого кореню (Родіола рожева). Але не пити так, аби серце аж вискакувало, а потрошки. Щоранку по півтори ложки протягом двох тижнів. І проблем з жінками не будете мати».
Приходили до мольфарів і жінки зі своїми захцянками – от приворожити якого чоловіка, але то вже була чорна магія.
«Знаю, що ця гадєрка таке робила, – розповідає Микола Данилюк. – І раз прийшов був з Закарпаття якийсь чоловік. Дуже багатий, а доньку мав страшненьку на вроду. Ну, кожен тато хоче добру долю своїй дитині. Вона давала якесь зілля і ним треба було помастити сволок у хаті хлопця. Сволок – дерев’яна колода, підвішена до стелі, на неї складали сорочки. І все – любов. Лиш воно довго не діє».
До музею заходить пара туристів з Києва, розглядаються. Дуже вже цікавиться жінка, бо все мацає, розпитується. Чоловік збоку стоїть і насторожено спостерігає.
«Ой, даремно я тебе сюди привіз, ще чого тут навчишся…».
