Роми в Україні жили ще 600 років тому. Та попри це, їхня історія досі залишається непомітною для більшості. Часто ромська культура не є задокументованою, але більший вплив має політика держави, через яку в різні часи намагалися прив’язати до їхньої культури невластиві для них речі. І наслідком цього є утворення міфів, стереотипів, що не відповідають дійсності.
За словами Регіональної представниці Уповноваженого ВРУ з прав людини в Івано-Франківській області Людмили Непийводи, в Україні проживає від 200 до 400 тисяч представників ромської спільноти. А от скільки їх мешкає в Івано-Франківській області, достеменно невідомо. Останній перепис населення проводився в 2001 році. Ускладнює ситуацію й відсутність документів, які засвідчують особу. Та все ж є дані про одну родину в Івано-Франківську. Вони проживають у тимчасовому стихійному поселенні. Часто до них приїжджають на літній сезон і роми з інших регіонів. Є також сім’ї, які орендують квартири, будинки. В області вони мешкають по декілька родин у населеному пункті і вже встигли повністю інтегруватися в громаду.
Про те, як давно роми живуть на Прикарпатті, їх потреби та успіхи, а також, як можна вплинути на рівень життя бідних ромських сімей, які вимушені мігрувати в інші регіони – читайте в матеріалі РАІ.
Невидимі
Перші згадки про ромське населення зафіксовані у гродських книгах (збірки актів та документів земських і гродських судів на укр. землях, що входили до Великого князівства Литовського) Львова і Сянока. Йдеться про надто давні часи пізнього Середньовіччя і раннього Нового часу, розповідає історикиня, яка займається вивченням питань ромської національної спільноти в Україні, Наталія Зіневич. Після геноциду в роки Другої світової війни ромів-старожилів у регіоні майже не залишилось.
У порівнянні з Дрогобичем чи Львовом, де розташовані компактні поселення ромів, на Прикарпатті їх проживає небагато. Депортації, чистки населення, геноцид, розпад СРСР ще більше посприяли тому, аби ромів на прикарпатських землях майже не залишилося. А ті, хто все ж зміг вижити, адаптувалися по різному: стали благополучними радянськими громадянами або виїхали за кордон. Більшість попрямували до Польщі, менше ромів відправлялися до Великої Британії чи США.
«Насправді у світі є вихідці з родин, які багато років проживали на території Прикарпаття. Але це більшості українцям невідомо. Зараз окремі групи ромів (наприклад, карпатські чи польські) не мешкають в регіоні. Можливо, це родина чи дві. Але, щоб дізнатися причетність до тієї чи іншої групи, потрібно безпосередньо спілкуватися з тією сім’єю», – наголосила історикиня.
Здебільшого роми на Прикарпаття переїхали з Центральної України або Закарпаття вже після 1956 року, коли в тодішній СРСР видали офіційний указ під назвою «Про залучення до праці циган, які займаються бродяжництвом». У народі його ще називали указом про заборону кочівлі. Тоді влада намагалася перевести ромів на осілий спосіб життя і створити для них компактні поселення. Проте Наталія Зіневич наголошує, дане явище не є частиною ромської культури, а штучно створено з метою контролю за населенням.
Так, у документі пише, що «донині деяка частина циган продовжує займатися бродяжництвом, веде паразитичний спосіб життя і нерідко здійснює злочини». І тому, хто б «злісно» ухилявся від суспільно-корисної праці та займався «бродяжництвом», загрожувало заслання на строк до 5 років виправно-трудових робіт. На думку історикині, після Указу життя ромів поділилось на до та після.
istpravda.com.ua
«На Прикарпатті окремих поселень тоді не було, а вже згодом створити такі було в пріоритеті держави, щоб окультурити ромів, зробити їх зручними для адміністрування. Таке ставлення було не тільки до даної спільноти, а й до євреїв, вірмен та інших. Важливо розуміти, що для ромів не притаманно компактно поселятися. У них поширене інше явище – егалітарність – це коли один на одного не повинен працювати. Тому вони й ділять територію, щоб не бути в залежності. А якраз у штучних таборах державі було вигідно мати свого лідера. Такого ватажка називали біров. Саме він вів перемовини з вищими органами», – відзначила Зіневич.
Тому, за словами історикині, важливо не відокремлювати ромську спільноту від загальної громади. Адже їхня історія цінна, як і будь-яка інша, але набагато менше досліджена.
«Потрібно більше комунікувати з ромами, щоб історія кожної родини стала видимою. І таким чином ламати стереотипи, зокрема, про нероб, що відмежовує їх від інших спільнот», – додала Зіневич.
Вразливі
За словами регіональної представниці Уповноваженого ВРУ з прав людини в Івано-Франківській області Людмили Непийводи, в Івано-Франківську у мікрорайоні «Пасічна» є невелике тимчасове ромське поселення, де мешкає одна родина. А це близько 15 осіб. Також до них періодично приїжджають роми із Закарпатської області на нетривалий час і навіть стверджують, що за постійним місцем проживання мають укладені декларації з сімейними лікарями.
«Коли ми виїжджали до інших громад у червні 2020 року, то виявили декілька родин у Корницькій сільській ТГ, яка вже увійшла до складу Коломийської ТГ. У Новицькій громаді також є одна-дві родини. Вони проживають там постійно. Насправді у нас є більше ромів, ніж про це відомо відповідним органам влади, які мали б забезпечувати дотримання прав, інтеграцій», – повідомила Людмила Непийвода.
Попри вдалі випадки інтеграції, регіональна представниця зазначила, що факти дискримінації ромської спільноти продовжують фіксувати. Часто вони не можуть отримати соціальну допомогу як малозабезпечені чи багатодітні сім’ї. Існує проблема і з наданням медичних послуг. Дехто отримує лікування неналежним чином, а хтось і такого немає через неукладені декларації.
«Найбільш вразливою національною меншиною не тільки в Україні, а й в Європі, є роми. Не враховуються особливості ромської спільноти і під час освітнього процесу. Йдеться про мовний бар’єр, про те, що часто діти вступають до школи, не знаючи українського алфавіту. Через це діти можуть відставати у навчанні порівняно з однолітками», – пояснила Непийвода.
Проте позитивних факторів, пов’язаних з навчанням, все ж більше. Батьки частіше усвідомлюють, що дітям потрібна освіта, тому віддають їх навчатися у школи. А в навчальних закладах упередженого ставлення, зокрема від однокласників, директори не помічають, відзначила Непийвода.
Важливі
Ромська активістка, проєктна менеджерка львівської громадської організації «Рома України. Терніпе» Галина Юрченко у червні 2020 року разом з Людмилою Непийводою відвідувала тимчасове поселення в Івано-Франківську в рамках моніторингового візиту. Тоді її вразило, що для жінок і дітей орендують квартири в місті, незалежно від пори року. За її словами, у Львові роми такого не практикують.
«В Івано-Франківську у поселенні проживають тільки чоловіки і декілька старших жінок. Як на мене, це шлях до світлого життя і майданчик, де можна розвивати навички поведінки в побуті та вміння вести сімейний бюджет», – поділилася Юрченко.
Також активістку вразила історія хлопця з тимчасового поселення, який відвідував школу, а його батьки відгукувались про навчання тільки позитивно й з гордістю за свою дитину.
«У нас на Львівщині є 12 тимчасових поселень. І там немає дітей, які б ходили до школи, принаймні я не знаю. Батьки дуже захопливо розповідали нам цю історію. Це насправді вражає і мотивує», – відзначила активістка.
Турбує Юрченко і питання працевлаштування ромів. Адже часто представники спільноти не можуть знайти роботу за своїм місцем проживання. Внаслідок чого виникають трудові міграції між регіонами. Але цю проблему можна вирішити, якщо отримати підтримку від територіальної громади. На думку активістки, місцевій владі було б вигідно надавати ділянку ромським родинам для тимчасових поселень, які б заодно виконували на місцях різноманітну роботу.
«Роми виконують складну фізичну працю. У нас на Львівщині зазвичай сортують сміття. На таку роботу більшість людей з громади не піде, а для ромів це і можливість заробити, і отримати тимчасове житло. Варто шукати точки дотику через взаємовигоду для громади і ромського поселення. Таким чином громад буде приваблювати можливість запросити до себе ромів на кемпінгові території, до прикладу», – розповіла Юрченко.
А якщо організувати такі ініціативи на постійній основі, тоді діти матимуть можливість навчатися у місцевих школах, а родини – підписувати декларації з сімейними лікарями. Так можна позитивно вплинути і на рівень життя бідних ромських сімей, які вимушені мігрувати в інші регіони.
Беззахисні
Івано-Франківська область чи не єдина, де не має офіційної громадської організації, яка б опікувалася ромами. Також відсутні медіатори – представники ромських спільнот, посередники між місцевою владою і громадою. Саме тому більшість проблем спільноти вирішити важче. Проте, на думку Людмили Непийводи, причиною є не відсутність мотивації серед ромського населення створювати подібні організації, а кількість осіб, що проживають на території області. Адже на Прикарпатті мешкає невеликий відсоток ромів порівняно з Львівщиною, Одещиною чи Закарпаттям.
«Під час моніторингу дотримання прав представників ромської спільноти в умовах карантинних обмежень у червні 2020 року ми відвідали поселення на березі річки. Тоді було виявлено, що ромів не інформували про методи запобігання поширення коронавірусної хвороби. Фактично таку інформацію вони могли отримати від громадських організацій чи медіаторів, яких у нас немає. Але є й позитивні моменти. Коли роми масово хворіли, їм надавалася медична допомога. А деякі мешканці тимчасового поселення мають вже укладені декларації з сімейними лікарями», – відзначила Непийвода.
Результати моніторингу стали основою першої в Європі спеціальної доповіді омбудсмена «Вплив пандемії КОВІД-19 на ромську громаду в Україні». Там також викладені рекомендації центральним та місцевим органам державної влади щодо забезпечення додержання прав ромської спільноти, а саме:
- розробити ряд законодавчих актів;
- здійснити заходи, спрямовані на комунікації з громадою;
- проводити інформаційно-просвітницьку роботу.
«Робота місцевих органів влади повинна бути спрямована на забезпечення мирного співіснування різних груп. Також закликаю ромську громаду звернути увагу на відсутність громадських організацій. Тоді проблемні питання вирішувалися б простіше та оперативніше», – наголосила Непийвода.
Прийняті
Директор Будинку нічного перебування Іван Боберський допомагає ромам вже близько п’яти років. А почалося все з соціального патрулювання стихійного тимчасового поселення в мікрорайоні «Пасічна». Той день чоловік пам’ятає як сьогодні: січень, люті морози, напівголі діти і буржуйки, біля яких усі грілися.
«На той момент у поселенні проживало 30-40 осіб. Найбільше мене здивувало, що у тих саморобних шатрах проживали неповнолітні діти, навіть були малолітні. Їм на вигляд два-три роки. Роми – волелюбний народ, тому від нашої пропозиції прийти у притулок і отримати якісні соціальні послуги відмовилися. Натомість погодились отримувати продукти харчування, одяг», – поділився Боберський.
За ці п’ять років ромській спільноті вдалося допомогти не тільки гуманітарною допомогою, а й власним житлом, хоч і орендованим. Як приклад Іван Боберський розповідає про сім’ю Робі (Роберта) та Гіти, які близько двох років мешкали на березі річки. Будинок нічного перебування посприяв тому, аби вони зі своїми дітьми (а їх десять) переїхали жити до орендованого будинку. Після цього їхнє життя почало налагоджуватися: усім оформили документи та навіть соціальні виплати. Глава сім’ї Робі влаштувався на роботу.
Вже більше року вони повністю інтегровані у суспільство. Але зараз родина знову може залишитися без даху над головою. Власники хочуть продати будинок, який орендує сім’я. А Робі та Гіта разом з десятьма дітьми повинні з’їхати до липня. Тому Боберський звертається до небайдужих мешканців громади допомогти родині.
«Вони мають можливість оплачувати оренду будинку, проте ніхто не відгукується на допомогу. Тільки власники чують, що це роми, і все. Відмовляють. Ми вже навіть готові придбати будинок під виплату. Це може бути будь-який населений пункт з можливістю вести господарство. Це порядні працьовиті люди, але більшість не на це звертають увагу», – наголосив директор Будинку нічного перебування.
Свої
Іван Боберський підтримує ідею створити громадську організацію і вирішувати проблеми ромської спільноти швидше та оперативніше. Проте вважає, що людина має мати ромську національність, і таким чином бути ближчим до народу та краще вивчати їхні потреби.
Навіть якщо у майбутньому на Прикарпатті буде функціонувати така ГО, роми завжди можуть сподіватися на отримання прихистку в Будинку нічного перебування.
«Ми виступаємо їхніми неофіційними медіаторами. Ми ними опікуємось, вивчаємо їхні потреби, захищаємо їх. Проте в нашій установі є свої правила, яких повинні дотримуватися всі клієнти. Але роми не завжди хочуть приймати ці правила. Тому нашими послугами майже не користуються. І змусити ми їх не можемо, тому що це незаконно. Людина має право на вільний вибір місця проживання», – наголосив Боберський.
Та без ГО і медіаторів позитивні зміни у роботі з ромами можна помітити неозброєним оком, вважає директор. Адже дві родини з трьох, які проживали у тимчасових поселеннях на березі річки, вже переїхали до будинків. Перша родина – це Робі та Гіта, вони залишилися в Івано-Франківську, а друга – придбала житло в Тернопільській області.
Складніша ситуація з працевлаштуванням. Роми часто стикаються з дискримінацією за національною ознакою. Іван Боберський розповів про випадок, коли жінка постраждала від домашнього насильства і втекла разом з дітьми до Будинку нічного перебування. Тоді їй була дуже потрібна робота, щоб самостійно забезпечувати дітей. І в установі знайшли для жінки роботу в пральні. Але після співбесіди їй відмовили, не назвавши вагомих причин. Після цього, самотню матір з дітьми на деякий час влаштували у Центр соціально-психологічної допомоги у Верховині.
Отже, попри позитивні зрушення та успішні приклади історій все ж актуальними залишаються такі проблеми як забезпечення житлом, отримання соціальних допомог, подекуди – відмова в наданні медичних послуг. Найбільше ромам заважає повністю інтегруватися в громаду відмова в працевлаштуванні через національну приналежність. Але перш ніж відмовити комусь в роботі через те, що він ром, варто згадати фразу «у злочинності не має національності».
Так, для більшості ромська спільнота невідома. Роми не хочуть, аби їх бачили беззахисними і вразливими. Та якщо дивитися на спільноту як на щось невід’ємне, то можна зрозуміти – насправді роми свої, роми важливі. Тоді вони будуть повністю прийняті.
Ольга ВЕРКАЛЕЦЬ
Матеріал створено у рамках проєкту «Різноманітна Івано-Франківщина. Робота з медіа», який реалізовує Івано-Франківська обласна організація «Молода Просвіта» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження»
