Європа без нас?

Не рятували ані “українське містечко” з перманентним концертом перед вільнюською ратушею, ані високе інтелектуальне представництво на форумі.

“Українське містечко” перед ратушею стало своєрідним символом “всестравності” та інерційного мислення  в сучасній Україні. Уявіть собі картину: темно, холодний, вологий і пронизливий вітер на центральній площі Вільнюса, імжить. На сцені вбрані в сільський одяг ХІХ століття  музиканти. У відрі горить вогонь, музиканти видобувають зі своїх інструментів тягучу, жалісливу мелодію. Кілька десятків слухачів, зіщулившись від підступного холоду, шукають очима, де б сховатися в затишок. Поруч стоять кілька наметів, з яких торгують харчем, напоями, сувенірами. “Українське містечко” вшановує пам’ять жертв Голодомору… Настрій до краю депресивний. Завтра в тутешній ратуші починає роботу конференція “Ми в Європі чи Європа без нас?” Наперед схиляєшся до думки, що таки “без нас”.

Прелюдія в “Кемпінські”

Навіть побіжний погляд залом ресторану в готелі “Кемпінські” підтверджував високий представницький рівень цього міжнародного форуму: Вітаутас Ляндсбергіс, Віктор Ющенко, Адам Даніель Ротфельд та багато інших достойників. Колишній голова литовського сейму з’явився зі своїм неодмінним атрибутом одягу – національною краваткою. Віктор Ющенко, як ніколи раніше, прибув вчасно. Напевно, цьому посприяло те, що, попри залагоджений для нього організаторами переліт у першому класі, він вирішив добиратися до Вільнюса “власним” літаком. Знаково, що на цей міжнародний форум Віктор Ющенко прибув не один, а в купі зі своїм братом Петром (щодо участі якого поставив організаторам ледве не ультиматум). Забігаючи наперед, треба сказати, що у брата Петра була також своя особлива місія: він мав розказати учасникам конференції про те, що ледве не всі європейські аристократичні роди були засновані українцями. Його виступ настільки дисонував з форумом, що всі українські учасники, не змовляючись, і щоб не згоріти від сорому, просто вилетіли із залу засідань.

Ющенко і Ляндсбергіс говорили довго. Їм обом було що згадати. Промова президента Ляндсбергіса нагадувала радше виступ національно свідомого професора перед трохи космополітичними студентами, яким він давав напутнє слово. З таким розподілом ролей навіть можна погодитися, бо це говорив чоловік, який повернув свою країну до кола європейських народів і зберіг при цьому національний колорит. 

Віктор Ющенко ж проявив себе більш багатогранно. Цього разу його виступ був довгим, але не хаотичним. Він переконував присутніх в тому, що майбутнє України залежить виключно від європейського вибору. Говорив правильно і переконливо. Менш переконливо звучали його слова про те, що Росія всі 350 років вела проти України агресивну зовнішню політику. Іноземці, які перебувають поза контекстом, потім запитували мене, чи всі ці 350 років Україна була незалежною від Росії, чи входила до її складу? Історично обґрунтованої відповіді на це питання не існує, і не буду ж я пояснювати іноземцям, що це просто така собі пісенно-риторична фігура: “триста літ, триста літ минає, як наш край у ярмі конає, весь український народ”. Литовці і поляки ще якось можуть зрозуміти метафоричність нашої мови, але західні європейці аж ніяк. Та й на сучасних міжнародних форумах прийнято не плакатися, а чітко аналізувати і дефініювати проблеми. Наприклад, не говорити про часи від Адама і Єви, а чітко констатувати, що теперішній процес євроінтеграції України розвалила Росія.

А далі Віктор Ющенко проявив свою справжню місію на форумі. Очевидно, далися взнаки і державна дача, яку він не звільнив, і “приватний” чартер, яким він подорожує світом. Колишній президент заявив, що не треба “персоніфікувати” політику в Україні. Перекладаючи з езопової мови сучасною українською, це означало: не треба долю цілої країни узалежнювати від долі однієї людини – Юлії Тимошенко. Не треба промахи і бездіяльність Віктора Ющенка ставити йому в провину, бо такими були часи. Не треба покладати відповідальність за зрив процесу євроінтеграції на Віктора Януковича, бо на нього натиснув Путін. Така логіка викликає щонайменше здивування, особливо в країні, де фобії і примхи однієї особи лягають в основу державної політики. Ні для кого не таємниця, що саме страхи за подальшу долю сім’ї та різні психічні фобії штовхали Віктора Федоровича, а з ним і Україну, то геть від Путіна, то геть від Європи, особливо з її фавориткою Тимошенко.

І зовсім чітко прояснилася місія Ющенка після його тиради: “Західні партнери не запропонували правового механізму звільнення Юлії Тимошенко”. В цьому місці аж захотілося вигукнути: а чи був правовим механізм, за яким Юлію Тимошенко посадили в тюрму? Дуже прикро і неприємно спостерігати за тим, що найвищі українські достойники навіть на йоту не наблизилися до розуміння, що ж таке насправді європейські цінності. Що не про Юлю Тимошенко конкретно йде мова, а йдеться про застосування в Україні вибіркового, політично мотивованого правосуддя, а її випадок – це просто промовистий приклад. Висновок – невтішний: обидва українські президенти мають однаково печерний рівень правової свідомості і не розуміють, що їм ніколи не вдасться вмовити європейців порушити їхні базові цінності. Саме це хотів донести до свідомості Віктора Ющенка журналіст видання “Die Welt” Ґергард Ґнаук, який модерував розмову з президентами. Було видно, що він дуже хоче почути від Віктора Ющенка, що в цій поразці є і його “внесок”, що в багатьох провалах винуватою є недолуга політика Києва. Але самокритики від Ющенка ми так і не дочекалися.

Панель президентів і міністра

Ця дискусія виявилася однією з найбільш продуктивних, бо показала, що українські політики, на жаль, мислять з європейцями різними категоріями. Якщо Ющенко представляв здебільшого чорно-білу дихотомію, то колишній міністр закордонних справ Польщі Ротфельд намагався угледіти промахи і помилки і в політиці ЄС, і в поведінці українських політичних еліт. Він аж ніяк не легковажив дією зовнішнього, а конкретніше – російського чинника на зупинку процесу євроінтеграції України. Навіть більше, він відкрито заявив: “Причини ситуації, що виникла з Україною, знаходяться поза її межами. Але було б недостатньо сказати, що в тому, що сталося з Україною, винні тільки Європейський Союз і Росія”.

А тим часом Віктор Ющенко продовжував “ділити” світ на російський, тобто “азійсько-імперіалістичний”, та європейський, тобто цивілізований і демократичний. Він переконував, що тільки Україна стає на заваді російським імперським планам, що Україна ось уже 350 років жертвує собою заради Європи. І що сьогодні знову настав час, коли Україна або не дозволить реалізувати російський неоімперський проект, або перетвориться на Малоросійську провінцію. У цій “жертовності” України Ющенко бачить особливу вигоду для об’єднаної Європи. Саме за це, на його думку, Європа має прийняти в своє лоно Україну, оплатити її борги і відігнати від неї агресивну сусідку Росію.

Цей план, правда, у не артикульованому вигляді, постійно нуртує в головах багатьох українців. Найбільшою його вадою є те, що Україна неадекватно оцінює себе в сучасному світі. Поводиться як дитина, якій батьки, що хочуть її адоптувати, постійно ніби щось боргують. Вона залишає за собою право на будь-які витівки і дедалі більше вимагає для себе преференцій. Україна, як дитя, не розуміє, що це їй самій потрібний дах над головою і надійний захист від всіх можливих зовнішніх ризиків. Вона поводиться так, ніби їй дозволено все, а партнери по діалогу мають суворо дотримуватися чітких правил.

В українських медіа можна було в ці дні прочитати інформацію, що це Європейський Союз “завалив” євроінтеграцію, висунувши непомірні вимоги до України. А в чому їх непомірність? У тому, що ЄС вимагає припинити випадки вибіркового правосуддя, бо це суперечить основним принципам європейської демократії? А головне, в чому полягала неможливість виконання цієї вимоги? Що завадило Верховній Раді України внести зміни в ті українські закони, які суперечать європейському законодавству? У мене є одна відповідь: причиною стали особисті фобії Віктора Януковича, його переживання за свою подальшу долю та долю його сім’ї. Це питання виявилося справжнім Рубіконом, через який він так і не зміг перейти.

Інше питання – економічне. Мовляв, Європа не запропонувала для української економіки відповідної фінансової компенсації на перехідний період. Але й тут бачимо намагання поставити воза поперед коня. Європейський Союз справді не знає таких правових механізмів, щоб розкидатися мільярдами, так би мовити, “на виріст”. А якщо українська бюрократія, як завжди, просто розкраде ці кошти? З другого боку, а чому Європа має своїм коштом рятувати приватний бізнес феодала Ландика та інших власників немодернізованих виробництв на Сході України? Українська політична еліта не хоче ризикувати нічим – ані електоральною підтримкою, ані перепрофілюванням економіки. Не хоче допустити на український ринок західні високотехнологічні фірми, вона банально хоче законсервувати нинішню ситуацію, навіть попри те, що така система поставила країну на межу дефолту. Тобто Україна хоче в Європу, хоче користуватися всіма благами європейської цивілізації, але не хоче вільної конкуренції для своїх товарів, хоче зберегти вибіркове правосуддя, хоче добитися амністії вкраденим її чиновниками капіталам, хоче отримати гарантії безпеки президентові Януковичу. А що в іншому випадку?

В іншому разі Україна просто “кине” своїх європейських партнерів і з винувато опущеною головою знову посуне до Росії. Дивна ситуація, ніби й не було організованої “війни товарів”, ніби й не було саботажу українських транспортів на кордоні, не було “трубної” та “вагонної” війни. Ніби не було брутального тиску з боку сусідів на суверенну державу і на її цивілізаційний вибір. Попри всю брутальність своїх дій, Росії вдалося дивним чином “переконати” Україну відступитися від своїх планів.

Що ж такого “переконливого” для себе побачило українське керівництво в Росії? Отут відповідей може бути безліч: від “змовницьких” до “ментальних”, від економічних до політичних. Побутує думка, що Віктор Янукович дуже боїться компромату на себе з минулого, яким, імовірно, володіє президент сусідньої Росії. Є думка, що він найбільше хвилюється за фізичне здоров’я і життя своїх синів. Він може також чутися набагато “комфортніше” в російській системі морально-етичних координат. Він може не вміти тримати довго удару, а тому пасує перед брутальним натиском. Янукович не може розраховувати на те, що ЄС виділить йому відповідні кошти, щоб не виникло вже найближчим часом затримок і проблем з виплатою пенсій та зарплат бюджетникам. А тим більше не може розраховувати на те, що кошти ЄС він може використати на проведення виборчої кампанії у 2015 році. А без цього на нього чекає політична смерть, а згодом кримінальне переслідування і, можливо, якась спецтюрма.

Таким чином, щоб запобігти подібному сценарію, кошти йому могла пообіцяти тільки одна сторона – Владімір Путін. Але що це означає для України? Вона й надалі залишиться в російській “сірій зоні”, зі всіма відповідними наслідками.

Хто винен, і що робити?

Ці два питання стали вже традиційними для російської, а з нею й для української інтелігенції. На думку Адама Ротфельда, 29 листопада Україна має отримати новий, позитивний сигнал від Європейського Союзу. Досвідчений політик вважає, що історія не розвивається від події до події, а, на щастя, є неперервним процесом. Треба переконати не Путіна, а росіян в тому, що ЄС не є їхнім противником, що розширення Європи не означає експансію проти Росії. Переконати в тому, що ЄС – не військовий блок, не геополітика, а нова форма рівноправного союзу. Потрібно донести до свідомості росіян те, що Україна, Грузія і Молдова – суверенні держави, і чинити зовнішній тиск на їхній вибір – недопустимо. Що ж до України, то тут пан Ротфельд не бачить альтернативи тому, що Україна має остаточно стати на шлях демократії, а Європа має їй в цьому допомагати. Колишній польський міністр запропонував свої три чинники, на які треба обов’язково вважати: цінності (демократичні), інтереси (державні), сила (як правило йдеться про диктатуру).

На думку Віктора Ющенка, було б справжньою поразкою євроінтеграційної політики, якби 29 листопада ЄС остаточно закрив двері перед Україною. Україні потрібен новий політичний курс, Україні потрібна альтернатива. Якщо припинити діалог з ЄС, то це означатиме справжню катастрофу для України, вважає він.

І хоча Росія не була представлена на конференції у Вільнюсі, все ж в її роботі взяла участь блискуча інтелектуалка – керівник Центру Карнегі в Москві Лілія Шевцова. Вона закликала учасників надалі розділяти поняття “Росія” і “путінська Росія”. Пані Шевцова назвала перемогу Путіна Пірровою, бо він пообіцяв українській стороні такі гарантії, які не може виконати, навіть щодо своїх співгромадян. А ще пані Шевцова говорила про те, що ми всі є заручниками свого минулого, але цього треба позбуватися, треба об’єднуватися заради нових позитивних цілей. Для більшої переконливості вона заявила: “Герої минулого – не такі важливі, як цінності і принципи”. Як на мене, ці слова були спрямовані і до українських громадян.

Її подальший виступ був просто пересипаний важливими тезами: “Ми є заручниками минулого, бо інтелектуали починають говорити те, що подобається владі. Ми не знаємо, чим через два роки платитиме пенсії Росія. Ми не можемо з тим дати раду. Кремль не має варіантів вирішення внутрішніх проблем, а тому вдаватиметься до пошуків зовнішнього ворога. Будьте готові, що Росія буде агресивною: економічні санкції, торгові війни. Росія вміє купувати європейців – політиків й інтелектуалів. Ці люди вже починають облизувати черевики Путіна. Це наше сучасне прокляття. Антоніо Грамші говорив, що минуле відмирає, а теперішнє ще не створене. Якщо 29 листопада все обмежиться розмовами про тиск Путіна, то Європа, за висловом Збігнєва Бжезінського, перетвориться на будинок перестарілих. А тому на саміті Україні треба запропонувати альтернативу”.

Микола Рябчук, як людина інтелектуально відважна, висловив свій критичний погляд на ситуацію, що склалася. На його думку, було б справжнім “кошмаром”, якби історія повторилася: уряд Януковича підписав угоду про Асоціацію, а потім все дискредитував. Після цього в суспільстві запанувала б повна апатія, мовляв, для чого нам така недосконала Європа? На його думку, можливо, варто зачекати на новий український уряд, який буде більш релевантним до європейських цінностей.

Ця думка Миколи Рябчука свердлить голову не одній мислячій людині в Україні. Особливо з огляду на недемократичність уряду Януковича і, особливо, на слабкість та немічність нашої опозиції. Впевнений, що у багатьох людей виникало переконання, що, підписавши угоду про Асоціацію, режим Віктора Януковича отримає свого роду легітимізацію з боку цивілізованої Європи. А отримавши європейський фінансовий ресурс, він на довго прирікає Україну на своє авторитарне правління. Безідейна опозиція могла б в такому випадку розраховувати на одне: за допомогою європейських партнерів спробувати якщо не посунути Януковича, то, принаймні, обмежити його дії. Але це не програма стратегічного розвитку. Це реактивна дія на те, що вже відбулося всупереч нашій волі.

Переконання в безперспективності європейського напрямку розвитку України з огляду на “візантійський” стиль ведення переговорів Януковичем та на слабкість опозиції різко змінилося з повідомленнями з України, що на спонтанно організовані Євромайдани вийшли сотні тисяч небайдужих людей. І особливо потішило, що головною рушійною силою цих протестів стала молодь. Відтепер ми впевнено можемо сказати, що в Україні з’являється нова якісна політика. За молодими – майбутнє, незалежно від дій і витівок досвідчених шулерів.