Знаю, знаю… Не на часі! Не можна розбивати національну єдність у складні й переломні моменти історії. Знаю також одвічне прислів’я: де двоє українців, там три гетьмани. Також не раз захоплювався піснею “Боже великий єдиний “, особливо словами: “Боже, нам єдність подай”.
А що робити, коли єдність тільки імітується, а вся діяльність спрямована виключно на забезпечення вузькопартійних інтересів, що насправді ведуть до розколу суспільства?
Уже багато писали про привнесення “Свободою” на Євромайдан у Києві невластивих для нашого часу гасел, про неоднозначну діяльність її активістів, про відверті провокації від “Правого сектора”, тісно пов’язаного з ідеологією та тактикою цієї парламентської партії. Пропоную не занурюватися у глибини ідеології українського інтегрального націоналізму, не вишукувати, якій із панівних свого часу в Європі тоталітарних доктрин віддавали перевагу члени ОУН Степана Бандери, а просто взяти і задуматися над простими речами: чи має право сучасне ВО “Свобода” експлуатувати бандерівську карту? А якщо має, то яка від цього користь українському суспільству вже і тепер? І найголовніше: кому вигідно постійно будити духів тоталітарного минулого?
За останні два місяці всім кинулося у вічі те, що лідер “Свободи” Олег Тягнибок серйозно змінив риторику виступів на сцені Євромайдану. Ми більше не чуємо гасел про ненависних “москалів” і “жидів”, зникли з риторики і не менш неприйнятні “ляхи”. Здавалося б, партія переглянула свої позиції, усвідомила, що громадянами України є і росіяни, і поляки, і євреї. А тому негоже прикликати духів історичної ворожнечі, бо перед країною постали набагато складніші виклики, ніж встановлення “єдиної” історичної правди. Але що більше Олег Тягнибок намагається не виділятися на тлі завжди поміркованих Арсенія Яценюка та Віталія Кличка, то активніше його партійці маркують події у Києві своєю символікою.
Не треба бути фаховим політологом, щоб зрозуміти, що тисячі людей виходили на Майдан не заради партійних гасел, не для того, щоб іще раз обрати лібералів чи націоналістів у бездіяльний парламент. Люди вийшли, щоб задекларувати свою громадянську позицію: вони не збираються миритися з тим, що хтось хоче вкрасти у їхніх дітей європейську перспективу. Ось тут і починається ціла катавасія. Дивлячись на сотні тисяч мітингувальників, партійні лідери починають втрачати адекватність. Думають, що народ повстав заради них, у кращому випадку – заради реалізації їхніх партійних програм. І коли люди сигналізують про свою позапартійність, то опозиційні лідери кидаються шукати засоби, якими все-таки вдасться загнати цих активних громадян у партійне стійло.
Найбільше непорозумінь виникає у цій ситуації з ВО “Свобода”. Відомо, що актуальні протести почалися у Києві після відмови українського керівництва підписати угоду про асоціацію з Європейським союзом. Сотні тисяч людей зібралися на Майдані незалежності, щоб заявити про свою незгоду з такою недолугою політикою президента Януковича і вимагали продовжити політику євроінтеграції. На Євромайдан прийшла також і “Свобода”, але… зовсім з іншою метою. Ні для кого не таємниця, що ВО “Свобода” – це переконані євроскептики, вони проти будь-яких союзів, вони за етнічний націоналізм і за будівництво національної держави. “Свободівці” завжди чітко й однозначно заявляли, що категорично не поділяють цінностей об’єднаної Європи, вважають їх “лібералістичними”, “толерастськими” і шкідливими. Виникає закономірне питання: то що робила “Свобода” на Євромайдані у Києві?
“Свободівці” vs “бандерівці”
Феномен “Свободи” полягав у тому, що політична партія, яка не мала ні кадрового потенціалу, ні адекватної програми розвитку держави, виключно експлуатуючи історично-патріотичну тематику, змогла прийти до влади у трьох галицьких областях і навіть сформувати доволі численне представництво у парламенті. Оголосивши себе єдиними політичними нащадками ОУН Степана Бандери, вони легко скористалися націоналістичною кон’юнктурою, яка виникла після занепаду партій і рухів демократичного типу. З маси організацій, які товчуться на націоналістичному полі, “свободівська” політична мімікрія виявилася найуспішнішою. І, що гріха таїти, виборці Західної України дуже легко купилися на цю псевдобандерівську імітацію, бо очікували від своїх обранців таких само радикальних методів боротьби, якими послуговувалася революційна ОУН Степана Бандери.
Тут хочу особливо наголосити на тому, що ніколи не був прихильником ОУН і Степана Бандери особисто. Вважав і вважаю абсолютно неприйнятними революційний терор та волюнтаристську систему влади. Ще далі стою від тих, хто готовий підбурювати до ведення терористичної боротьби тепер. Але заради історичної справедливості мушу нагадати, як виникла група Степана Бандери в ОУН. Революційна група молодих людей, яких згуртував Степан Бандера, обрала для себе тактику революційного терору. Ці молоді люди вважали міжвоєнну Польщу окупантом, а тому вишколювали своїх бойовиків, влаштовували замахи і вбивства польських державних діячів та політиків, вбивали українців, які виступали за нормалізацію відносин з польською владою. Молоді революційні націоналісти вчиняли напади на державні установи, влаштовували підпали маєтків.
Такими методами вони намагалися підняти весь український загал на національну революцію, бо тільки у ній бачили можливість встановлення державної самостійності України. Таку тактику важко назвати адекватною навіть для свого часу, а от “свободівці” не перестають носитися з гаслом “національної революції” і тепер. Тоді революційний терор ОУН наразив українців на масові репресії Польської держави: “пацифікацію”, переслідування та обмеження політичних прав. Страждання українців через терористичну діяльність ОУН не можна нічим виправдати, як не піддається виправданню й репресивна, асиміляторська політика міжвоєнної Польщі. Тоді, фактично, ОУНівці пов’язали по руках і ногах всю легальну, демократичну українську політику, подавши, нехай навіть і формальні, але все ж підстави для насильницького згортання прав і свобод у Польщі.
Абсурдне захоплення КМДА, псевдоштурм Адміністрації президента, конфронтація із ненаціоналістичними політичними силами на Євромайдані, а особливо влаштування смолоскипної ходи на честь дня народження “провідника”, використання червоно-чорних прапорів та нацистських гасел із 30-40-х років минулого століття – все це свідчить про провокаційний характер ВО «Свобода». У цьому сенсі “свободівці” і молоді “бандерівці” мають багато спільного.
Однак у цій подібності є одна істотна відмінність. Молоді “бандерівці” знали, що за їхні вчинки на них чекає смерть, або ж довічне ув’язнення. І в діях Бандери, й у вчинкові Біласа та Данилишина присутній революційний романтизм. Звісно, будь-який революційний терор заслуговує на осуд, але такою була епоха… Після вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького Бандера перетворив Варшавський судовий процес над ОУН на політичну трибуну. Після вбивства секретаря радянського консульства у Львові Алєксєя Майлова молодий ОУНівець Микола Лемик добровільно здався польській владі, щоб отримати змогу на судовому процесі привернути увагу до проблеми Голодомору в Радянській Україні. Виконуючи рішення трибуналу ОУН, Григорій Мацейко був готовий підірвати себе разом з Броніславом Пєрацьким, але через обставини тільки смертельно поранив того. Бандеру засудили до страти, а потім кару замінили довічним ув’язненням. Цей революційний романтизм можна хіба зрозуміти, екстраполюючи його на обставини 30-40-х років, але в жодному разі не можна покликатися на нього у ХХІ столітті, а тим більше пробувати реалізувати на практиці.
“Рука не здригнеться!”
А що ж “Свобода”? А нічого! Використовуючи революційно-націоналістичну риторику ОУН з ХХ століття, “свободівці” зайняли теплі місця у місцевих радах, де безсоромно розбазарюють за хабарі комунальну власність. Обіцяючи своїм виборцям, що у них “не здригнеться рука”, пролізли у парламент і зачаїлися. Кілька показушних кулачних боїв на камеру – ось і весь революційний запал наших необандерівців.
Спостерігаючи за поведінкою політичних активістів від “Свободи” у Києві, не перестаєш дивуватися тому, наскільки цинічною є різниця між їхніми деклараціями і діями. “Свободівське” гасло “Рука не здригнеться” набуло у повсякденному житті просто гротескного характеру. Справді, рука не здригнулася від огиди, коли депутат Чечетов розцілував Олега Тягнибока, вітаючи його з днем народження. Не здригнулася й у віце-спікера парламенту Руслана Кошулинського, коли він запопадливо простягав її для привітання “абсолютному злу”, тобто президенту Януковичу. Жоден м’яз не здригнувся на обличчі “свободівських” лідерів, бо ніхто з них так і не спромігся ні разу висловитися критично про секретаря РНБО Клюєва. Погодьтеся, дуже дивна позиція, як для послідовників революційних націоналістів.
Так само без особливих проблем продовжують насолоджуватися своїми маєтками корумповані судді, які виносять неправові вироки активістам Майдану, залишається на своєму місці український відповідник нефартового польського колеги, вбитого українським націоналістом. Знаю, що серед прихильників “Свободи” є потужна група заробітчан у країнах Євросоюзу, які регулярно клянуть українських “ліберастів” на різноманітних інтернет-форумах, а от до маєтків Клюєвих і Азарових у Відні вони чомусь ні ногою. І чомусь у такі миті в пам’яті спливає образ юного Миколи Лемика.
Перелік “свободівських” подвигів на ниві мімікрування під справжніх послідовників Бандери можна було б продовжити, але чи варто? Ірина Фаріон нещодавно знову розкрила карти своєї політичної сили, заявивши, що аж ніяк не європейську Україну вони збираються будувати. Вони будують національну Україну, а в Європу йдуть тільки для того, щоб зійти “з московської орбіти”. І ще пані Фаріон сказала таке: “Також я йду туди, щоб прищеплювати інші цінності – націєцентричні. Я не відступлюся від ідеології націоналізму на жоден крок. І її величність Європа правішатиме, зокрема, під нашим впливом”. Що ж, хто ще сумнівається у несумісності “Свободи” і європейських цінностей?
На запитання журналістки, чому “Свобода” ще й досі не радикалізувалася, пані Фаріон лукаво відрізала:”Одне з головних завдань влади зараз – нейтралізувати “Свободу”. Всі розраховували, що “Свобода” “рване”, і тоді її швиденько закриють і по тюрмах порозпихають. А “Свобода” непередбачувана, вона діє за принципом Мак’явеллі – є і левом, і лисом, тобто знає, як, коли і що. Ми на масакру людей не поведемо, тому що відповідаємо за кожне людське життя. І владу це дуже спантеличило. До речі, радикальний Степан Бандера казав, що всі революції творяться винятково в площині духовності і культури, тобто не штука в писок заїхати виродку якомусь, не штука випустити автоматну чергу, а штука отримати потрібний результат”.
Для чого режимові Януковича “Свобода”?
Такі пояснення “свободівки” можуть викликати тільки іронічну посмішку, бо насправді, якщо проаналізувати відносини влади і цієї політичної сили, то можна прийти до таких висновків.
Присутність “Свободи” у політичному спектрі України вкрай необхідна чинній владі. Політична сила, яка тільки імітує радикальних націоналістів, а насправді такими не є, банально виконує роль запасного клапана, через який поволі стравлюється революційний запал. Революційні націоналісти на словах, а не на ділі, потрібні цій клептократичній хунті для того, щоб і надалі у позірно демократичний спосіб залишатися при владі. Таку стійкість і відпірність режимові Януковича забезпечить мімікрування “Свободи” під неонацистів. “Свобода” забезпечить якісну картинку для того, щоб на Сході та Півдні держави більшість виборців остаточно переконалася, що українська ідея є тотожною фашизму.
Присутність такої “Свободи” на Євромайдані потрібна владі також для того, щоб маркувати ліберально-демократичний громадянський рух націоналістичними гаслами зразка 30-40-х років ХХ століття, надавати йому ознак, зовнішньо подібних до нацистських рухів (червоно-чорні прапори, гасла “Україна понад усе”, “Слава нації – смерть ворогам”, банер з портретом Бандери на вході до КМДА тощо) і тим само компрометувати його у зародку. Таким чином, відбувається маргіналізація противладного демократичного руху, і найголовніше – підміна основної мети Майдану на псевдоісторичні гасла, які до більшості українців не промовляють.
За допомогою такої технології влада також унеможливлює перемогу демократичного кандидата на наступних президентських виборах. Бо навіть у Центральній та Північній Україні помірковані громадяни можуть відмовитися голосувати за нього через “підтримку” його “Свободою”.
Відволікаючи Євромайдан від насущних проблем українського суспільства, як-от соціально-економічних реформ, подолання бідності, несправедливості і корупції, гаслами про побудову національної держави та необхідність вшановувати національних героїв, влада через “Свободу” добивається розколу в Україні, натравлює один проти одного регіони з різною історико-культурною традицією. Тобто діяльність ВО “Свобода” успішно допомагає владі й надалі маніпулювати українцями і на регіональному, і на загальнонаціональному рівні.
Присутність Олега Тягнибока в опозиційній трійці в’яже по руках і ногах Арсенія Яценюка та Віталія Кличка. Позбавляє їх можливості вирватися з псевдоісторичного дискурсу і заговорити зрозумілою всім українцям мовою. Натомість і Кличко, і Яценюк чуються змушеними ніби виправдовуватися й заявляти, ризикуючи втратою рейтингу, “Це не мої герої”, або ж вторити направду дурнуватим гаслам про “смерть ворогам”. До речі, ніхто із закордонних високоповажних лідерів не виявив бажання зустрітися з лідером “Свободи”, а це сигнал для Арсенія Яценюка, щоб він, бува, не почав “дружити” з Олегом Тягнибоком проти Віталія Кличка, а всі вони разом – проти Петра Порошенка.
Насправді ж “Свобода” тільки користає з такої “інтелігентської” поведінки своїх політичних союзників. Сумніваюся, щоб Тягнибок дослухався до думки Яценюка або Кличка і заборонив своїм активістам захоплювати КМДА, нібито штурмувати Адміністрацію президента, влаштовувати смолоскипну ходу або ж здійснювати спроби рейдерського захоплення Майдану у Львові. Бо надто вже очевидною є розбіжність між тим, що говорить Тягнибок на сцені Євромайдану, і заявами Юрія Михальчишина та Ірини Фаріон.
Не здивуюся також, якщо свідомо або ж ні хтось зі “свободівських” активістів долучиться до провокування довгоочікуваного владою силового розгону Майдану. Зуміли ж вони своєю псевдобандерівською мімікрією затьмарити чудові громадянські ініціативи: автомайдан, блокування приватних маєтків провладних бонз, бойкот фірм відомих регіоналів.
І на завершення. “Свободівці” дуже люблять послуговуватися гаслом в стилі ідей чучхе: “Бандера прийде – порядок наведе”. Всім зрозуміло, що ніякої реінкарнації провідника ОУН не передбачається. Всім відомо, що це всього-на-всього пустопорожня балаканина, така собі некрофільська мімікрія. Все розуміємо, але вперто толеруємо заради якоїсь удаваної єдності, якої нема і не передбачається. Замість того, щоб категорично відмовитися від тоталітарної спадщини минулого, включно зі спадком ОУН, наші політичні лідери продовжують загравати навіть з тими, хто відверто заперечує сучасні демократичні цінності.
Постійно прикликаючи дух Степана Бандери, “Свободі” вдалося розжитися непоганими політичними та матеріальними дивідендами, але їй справді треба молитися, щоб він не прийшов. Бо першими, кого він запише у зрадники, будуть саме вони. А тоді вже начувайтеся, фарисеї!
