Донецька «Ізоляція» презентує перший літературний фестиваль за темою «Мова і насильство»
Не хотілося б, щоби це насправді сталося. Багато що останніми роками говорить про культурну ізоляцію Сходу України, хоча більше йдеться про випадіння із загальноукраїнського контексту, аніж про відсутність тут сучасного мистецтва як такого. Центром східняків завжди й усіх площинах життя лишався Харків. З ним пов’язані дисидентські рухи, деякі представники яких стали відомими й поза Україною. Так, про Харків за кордоном трохи знають завдяки фотографіям Боба Михайлова. Група «SOSка» подарувала цьому місту не лише галерею, а й художників, яких не соромно було послати на Венеціанську бієнале. Гамлет Зіньковський – молодий і надзвичайно талановитий харківський художник – сьогодні продовжує роботу знаменитого Боба. Може, саме завдяки йому тепер і вся Україна дізнається, який він – депресивний (як нам здається) Схід?
З літературою все трохи складніше. Так, є безумовний фаворит Сергій Жадан, проте це знову кадр із Харкова. Донбаську, так би мовити, частину східняків, майже ніхто не представляє. Звісно, в Донецьку не так давно з’явилася платформа для культурних ініціатив «Ізоляція». Для розміщення мистецьких проектів вибрано вже стандартну для західного світу площадку – територію старого заводу. Тільки от для Донбасу це має особливе значення, адже промисловий регіон надихає на специфічну творчість, часто з приставкою -техно. І якщо раніше «Ізоляція» підтримувала арт-проекти, цього разу тут виникла ініціатива провести Український літературний фестиваль в ізоляції (з 23 до 25 квітня).
Що цікаво, куратором фестивалю виступить молодий і популярний львівський письменник Любко Дереш, який запропонував досить болючу, як на сьогодні, тему фесту – мова і насильство. Отже, «Ізоляція» виходить далеко не ізольованою від політики. Більше того, краще, ніж у цьому гаслі всі сучасні проблеми Донбасу, мабуть, і передати не можливо. «Що я знаю про схід із ЗМІ: олігархи, важка промисловість, «Шахтар», проросійські настрої, сепаратизм, – говорить про свою позицію письменник Марк Лівін. – Чого не говорять у ЗМІ про Схід: людяність, добро, відкритість до діалогу, ідейність. Бо людей в нашій країні чомусь намагаються протиставляти одне одному. Схід чи захід. Україномовний чи росіянин. Опозиціонер чи провладний. Протиставлення за рахунок слів, які навішують ярлики, стало інструментом для пропаганди насильства, масових заворушень і розколу країни. Ця історія стала частиною нашої культури. Дехто в неї навіть повірив».
У що ж можна вірити натомість? Сестри Тельнюк читатимуть (а може й співатимуть) на фестивалі поезію волинянки Оксани Забужко… Львів’янка Галина Крук, харків’янин Юрко Єфремов та киянин Ігор Цикура готують музично-поетичний вечір з відео-артом… Чи не недарма так міжрегіонально підібрані ці дуети? Щоправда, якщо все зводиться до того, щоб показати оте банальне «Схід і Захід» разом – ідея заздалегідь програшна. Вони може й формально разом, але відмінності очевидні й це зовсім не депресивність і оптимізм (з чого б це західникам так радіти?), а просто нормальні речі, що відрізняються одних людей від інших. Це тільки на фотографіях Боба можна впізнати себе і львів’янину, і харків’янину (і то не всім), адже він фактично продовжує фотографувати Союз. А молоді художники і поети не шукають себе в роботах колег, а просто хочуть діалогу. Втрачати при цьому самоідентичність – все одно що перейти на іншу мову спілкування. Важко й сенсу ніякого…
Насправді ж подібному фестивалю для Донбасу нині просто немає ціни. Тоді як у Києві важко кроку ступити, щоб не потрапити на дискусію щодо Майдану чи виставку за темою київського протистояння, то Донецьку ізоляцію фактично уперше прорве такою кількістю інформації з материкової України (хоча Донбас і не «острів Крим», проте нам останнім часом здається, що це саме так). Ізоляція ж представить одразу три інсталяції на цю тему – Микити Кадана, Анни Звягінцевої та Романа Михайлова. «Київський орнамент» Микити Кадана – шедевр іронії та намірів про київську ялинку, яка декому заважала (а в результаті заважати почав сам президент), виконаний на шпалерах. Анна Звягінцева підготувала аудіоінсталяцію «Одиниці», аби був привід поговорити про ксенофобію. «Подих свободи» Романа Михайлова – уже відомий киянам проект, реалізований нанесенням на папір кіптяви від палаючої автомобільної шини. Як пояснює художник: «Для мене це – символ боротьби та свободи».
Східняки також побачать і впізнають себе у короткометражному кіно; на фестивалі покажуть три збірники: «Україно, гудбай», «Українські злі» та «Мудаки. Арабески». Це якраз той момент, де впізнати себе може кожен, замислившись над тим, що не так вже й багато у нас відмінностей. А якщо вони і є, то не вбивати ж один одного через інакшу мову? Чи насильство не так уже й потребує аргументів?
