26 червня, у селі Верхній Ясенів Верховинського району відфестивалило «Полонинське літо 2016». Як завжди було смачно, драйвово, легко, весело й колоритно. У горах інакше не буває, пише Репортер.
Колоритна пані Жанна зав’язана хусткою на ґучі. Знає все про гуцульську моду
Цей фест має давню історію, адже проводиться ще з 1967 року. За радянщини святкування відбувалось у травні, коли худобу виганяли на полонину й називалось тоді — «Проводи на полонину». Присвятили його вівчарям, полонинникам, бовгарям. Тоді було багато отар овець, збиралися вівчарі та звідси рушали на полонини літувати, тобто ціле літо пасли овець, доїли, робили сирну продукцію.
Зараз свято ніби й символізує вихід на полонину, але відбувається вже тоді, коли полонинська ватра у розпалі. Адже, за вівчарською традицією, виганяючи худобу на полонини, пастухи розпалювали полонинську ватру. Вогонь підтримували ціле літо, аж до першої Богородиці — 28 серпня. Та ватра була своєрідним оберегом від диких звірів і нечисті, яка водиться в горах — мавок, бісиць, чугайстрів.
На цьогорічне свято чекали особливо, бо два роки «Полонинське літо» не проводили
На цьогорічне свято чекали особливо, бо два роки його не було. Саме із запалення тої символічної ватри й почалися гуляння. Розпалював її Іван Потяк із села Бистрець. Каже, для нього то дуже почесно, адже це діло завжди доручали найкращим ґаздам.
Через шалену спеку ватра згоріла — як бенгальський вогник. Але дівчата встигли поводити хоровод, хлопці станцювали аркан, публіка захоплено дивилась і знімала те все на різні гаджети.
А далі всі порозходились по селах. Фестивальну гору півколом поділили 22 села Верховинщини — починаючи з Буковецької сільради, Хороцево, Кривопілля, Красноїлля, Явірник і т.д. Кожне облаштувало свою територію, таке собі міні-село, де показували й розка
зували про свої традиції, вишивку, співанки, частували гуцульськими смаколиками. У кожному говіркі ґаздині переконували наївних туристів, що банош, гуцульські голубці з кукурудзяної крупи чи бринзу роблять лише в їхньому селі і більш ніде.
«Репортер» так просто не обманути. Хоча таки вдалося скуштувати унікальний пиріг за старовинним рецептом від ґаздинь села Хороцево — зілляник. Розпитали як готувати.
Записуйте: «Ріжемо листя молодого буряка, кріп, цибулю. Додаємо кукурудзяної муки, вливаємо кефіру, солимо за смаком. Усе це змішуємо, вимішуємо й викладаємо у форму. Випікаємо з півгодини у духовці при 180 градусах. Все. Смачного!».
Почастувавшись смаколиками можна було сміливо йти за сувенірами. Окремо, як і в попередні роки були ряди з вишиванками від кольору до вибору, віночки, дехто за примірку брав по 2 грн… Було багато дерев’яних прикрас, бавовняних шкарпеток, кептариків, ліжників, які яворівські майстрині постійно старанно вичісували. Ех, були би гроші!
Серед продавців того всього колоритного начиння вирізнялась пані Жанна з Косова. Дуже щира й говірка жіночка припрошувала всіх купувати квітку кохання — едельвейс. Їх вирощує вдома, потім зриває, висушує та робить картини. Каже, планує ті саджанці розсадити десь по високогір’ю, аби було багато — як колись.
Колоритна пані Жанна зав’язана хусткою на ґучі. Знає все про гуцульську моду
Ще на її столику серед едельвейсів була маленька реклама: «Завиваю по-гуцульськи». Хтось пожартував, чи голосно виє? Пані Жанна сміється. Каже, вміє хустку на голову пов’язувати десятками видів. Має чотири, в які завиває туристок до фотографії.
Говорить, що найпопулярніший вид завивання — на ґучі. Завита хустка на голові з такими баранцями над вухами, то й називається ґучі. Запрошує на Івана (7 липня) до Косова на «Людинє фест», мовляв, там буде все про гуцульську моду.
Найлюдяніше було у «молочному відділі, де верховинські ґаздині продавали бринзу, банош, вурду, сирні коники. Жінки не жаліли доброго куска сиру на пробу цікавим туристам. Ті брали кілограмами, бо по 60 грн за кіло. Купували собі, рідним, сусідам, у подарунок — до Києва, Дніпра, Херсона.
Хто вже скупився й начастувався, то могли присісти чи прилягти на траві біля сцени, послухати співанок, подивитись запальних танців.
Активніші брали участь у різних конкурсах. Наприклад, місцеві богатирі мірялися силою у підніманні мішка з пшеницею, лізли на п’ятиметрову колоду, аби зняти подарунок. Охочих до колоди було багато, а долазили одиниці. Ще б пак — після наїдженого та випитого…
Свято вдалося. Кожен міг знайти собі атракцію до душі й до тіла. Обіцяють, що наступного року буде ще краще. Обласна влада, різні нардепи, що виступали зі сцени обіцяли добрі дороги по всій Гуцулії, що ще більше має підвищити туристичну привабливість регіону.
Після них всіх виступив голова Верховинської райради Іван Шкіндюк. Сказав, що гуцули вміють любити й ненавидіти. Здалося, якось так дуже тонко натякнув на те, що обіцянки краще виконувати.
