Коли поверталися з Сімферополя після референдуму, страшно не було. Відчуття, ніби вже нема чим боятися, ніби в тобі вимкнули певні рецептори, є лише неймовірна втома й бажання нарешті випірнути зі стану постійного напруження, очікування, переслідування. І от нарешті Київ.
І перша новина — про зниклих у невідомому напрямку операторів Ярослава Пілунського і Юрія Грузінова.
В останні тижні ми стали колегами — завдяки BABYLON’13, угрупуванню українських документалістів, створеному ще на початку революції.
В Криму це було неважко, адже під час останніх подій тут було дуже багато іноземних знімальних груп, і майже нікого з України. А я вирішила поділитися своїми враженнями від роботи колег в такий непростий момент на півострові.
Люди — найкраще, що є в цих історіях.
ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО ПОЛЮВАННЯ
Під час референдуму на півострові були присутні ЗМІ з Росії та інших країн світу. Всі мої кримські знайомі працювали фіксерами, адже англійцям і французам, португальцям, німцям, японцям потрібно було не лише перекладати, а й допомагати орієнтуватися в просторі.
Процедура акредитації розтягнулася майже на два дні — треба було здавати документи, ходити між двома установами, чекати в чергах, приходити “за годину” як в радянські часи.
А ввечері напередодні референдуму, коли всі отримали бейджи, люди з автоматами захопили поверх в готелі “Москва”, де жили журналісти — розбили комусь камеру, відбрали кілька флешок, а потім сказали, що “это был ложный вызов”.
Позавчора в Криму почали стріляти. Вчора там з’явилася нова хвиля іноземних журналістів. Більшість з них — з досвідом роботи в гарячих точках — за професійною звичкою чекають на action.
Спочатку ці люди здаються доволі цинічними. Але день за днем розумієш, що інакше неможливо. Вони розповідають про досвід роботи в Сірії та на Балканах.
Наш новий ліссабонський товариш Тьяго запитує: “Do you have Kyiv passport? Hmmm… It’s their favorite target” і радить бути обережнішими.
Нам цікаво говорити, адже окрім зйомок на Чонгарі й Бельбеку, спілкуванні з військовими та самообороною, він спостерігає людей, психологічні стани та історичні маніпуляції. Його герої — 50/50 ті, хто хоче, щоб Крим лишився Україною, і навпаки. Тьяго в Криму за дорученням найпопулярнішого португальського тижневика Expresso.
“Ну где же, где украинские журналисты? Это же Майдан”.
Під пам’ятником Шевченку в той день було вже зовсім мало майданівців і багато іноземних журналістів, що вже не перший день нудилися за відсутності action. Відповідаю: “Я — український журналіст”. І бачу таку щиру й радісну посмішку, за яку варто “разом і до кінця”.
З’ясувалося, що він — студент, який вірить в ідеї Майдану, а не російської пропаганди. “Вы говорите. Так приятно слышать украинскую речь. Я пока не общаюсь по-украински, но изучаю”.
Ми говорили і говорили, поки не усвідомили, що на нас направлено чимало камер іноземців, яким останніми днями майже не траплялося фіксувати моменти порозуміння. Особливо українською. Через деякий час помічаю, що знімають не лише журналісти. Вже ввечері місто було заклеєне фотографіями активістів, відзнятих на мітингу, і статті в дусі “В Криму відкрито полювання на журналістів”.
Іноземні репортери, активісти, фіксери — ми переховувалися й переховували. Ми спілкувалися й розуміли. Боялися? Не знаю. Нам пощастило, ми залишилися до референдуму. Адже як незалежні журналісти могли собі це дозволити.
Щодо інших українських знімальних груп, то декого не пустили на півострів, а декого відкликали редакції.
Дехто був по-справжньому заляканий (і причини на те були), не відповідав на дзвінки, терміново йшов на лікарняний або навіть звільнявся.
Декому така робота справедливо здавалася неефективною, адже виїжджаючи на зйомки штурму військової частини, можна було знати наперед, що наступна новина буде: біля в ч №… розбили камеру та відібрали мобільні телефони у знімальної групи…
Але ситуацію це вже не змінювало. Було зрозуміло, наскільки злочинними методами діє нова незаконна влада Криму.
Не давати жодної можливості працювати українським ЗМІ, здавалося, теж входило в її плани. В Криму не було жодного українського каналу.
В той же час вся Україна, по-справжньому хвилюючись за Крим, не могла дивитися прямі включення наших журналістів, не могла оперативно аналізувати й приймати рішення. Єдиним, хто забезпечував всю країну оперативною і об’єктивною інформацією, лишився кримськотатарський канал АТР.
акож АТР постійно співпрацює з “Громадським”.
І все ж я не можу зрозуміти, чому ще тоді — за тиждень до референдуму — у відповідь на відключення всіх українських каналів не було логічної реакції у вигляді відключення російських каналів.
Хто дозволив вести таку однозначно проросійську агітацію на півострові, коли він був ще Україною? Відповіді влади на ці запитання не здаються мені переконливими.
На відміну від пояснень і роздумів журналістів АТР, відкритістю, витримкою і стилем яких я захоплююся.
Навіть історію викрадення французького журналіста, що трапилася напередодні референдуму, редактор інформаційно-розважальних програм Зєра Емірсуін розповідає як анекдот: вирішили якось англієць, француз та наївна кримськотатарська дівчина познімати рейдерське захоплення паливної бази в Сімферополі…
Ми сміємося. Це додає сили і натхнення не вірити в глобальний фейк навколо.
СИЛА ІНТЕРПРЕТАЦІЇ
Російські канали нестримним потоком дають новини про “захисників”, що прийшли врятувати мирне населення в Криму.
Українські — про відвагу наших солдатів, готових “стояти до кінця”.
Правда ж полягає ще й в тому, що військові з одного та іншого боку давали присягу і в них немає вибору. Звичайно, не без того, що є солдати та офіцери, які по-справжньому розуміють свою відповідальність і готові захищати Україну.
Але є й ті, хто просто чекає і вже нічого не боїться. Тому що “був на Грушевського”, скажімо. Тоді — ворогом, зараз — героєм.
Нотатки від Тані Манзюк, з якою ми разом були в Сімферополі, 14.03.2014:
Раніше корпус педагогічного теж належав військовій частині, зараз між ними паркан. Вєжлівих людей і колорадів не видно, частину контролюють наші. По цей бік ідуть на пари, по той – стоять зі зброєю. Студенти і військові десь одного віку, можна поговорити через паркан:
– Кого вы тут защищаете?
– Себя.
– Что думаете о происходящем в Крыму?
– Не знаю. я не из Крыма, мне тут не жить. Хотя для меня лично будет очень плохо, если Крым станет Россией.
– Вам страшно?
– После Киева мне ничего не страшно.
– Вы были на Грушевского?
– В первых рядах. На Майдане, на Институтской. Наша часть везде была.
– Я тоже была на Майдане. С другой стороны.
Він міняється на лиці:
– Кидали камни, коктейли?
– Нет. Но могу понять людей, которые это делали. их довели до отчаяния власть и зверства “Беркута”.
Він ще більше міняється. Далі робить незворушне обличчя. Відходить. Повертається знову:
– Вы считаете “Беркут” зверями?
– Да. Я видела, как они поступают с мирными людьми.
– Вы видели по телевизору и в интернете.
– Нет, я была там лично, чтобы во всем разобраться. Убирала, готовила еду, носила медикаменты.
– Вам за это платили, да?
– Нет.
Він не знає, як реагувати, вірити чи ні. Знов пробує бути незворушним. Тут прибігає старший за званням і наказує припинити розмови. На прощання він запитує:
– Вам там хоть не досталось?
Ми працювали як незалежні журналісти, без чітко визначеної ідеологічної лінії, намагалися бути об’єктивними.
У день референдуму Радіо “Ера” запропонували прокоментувати події в Криму, знаючи, що ми організували концерт у військовій частині, й очікуючи, напевне, життєствердних відгуків щодо наших військ, сили духу та можливих оптимістичних результатів.
Нам теж дуже хотілося в це вірити. Дуже. Але все було зовсім не так, і вже не перший день.
Ми регулярно писали, як вводять військову техніку, вимикають українські канали, розвішують російські прапори, ми поспішали…
Ми знали, що результати референдуму передбачувані й саме тому всі притомні люди ігнорують його як такий.
Ми не могли сказати, що ввечері в місті не буде свята, а найближчими днями не оголосять, що Крим — Росія. Нам відповіли: “Цього не буде”, і перевали ефір.
Ми вважали, щоб убезпечити людей від депресії й паніки, лишити в них віру в Майдан і у взаєморозуміння між народами, краще говорити правду. Хоч вона й була зла.
Зараз, після повернення додому, я розумію, що ситуація з Києва і з Сімферополя виглядала дуже по-різному.
А коли читаю польську чи німецьку інтерпретації, хочеться, щоб люди просто зустрічалися й говорили.
ДЕНЬ БЕЗ ВИБОРУ
В день референдуму у більшості жителів півострова сумнівів вже не було, була ейфорія і бажання свята.
Дітям хотілося, щоб тріпотіли прапорці й кульки злітали в небо, батькам хотілося смаженої риби й алкоголю, а потім — на безкоштовний концерт на площу. Всім не хотілося війни — від неї чоловіки, що пішли в самооборону, вже кілька тижнів захищали півострів.
В це важко повірити з Києва, але вони насправді бояться і ненавидять бандерівців-фашистів, що прийдуть на їхню територію з автоматами і змусять всіх говорити українською.
Вони боронять від них свою землю, жінок і дітей. Жінки приносять на блокпости гарячу їжу. Іноді пригощають і журналістів. Розповідають, як люблять Крим і як чудово тут буде жити, коли буде мир.
Мир в їхньому інформаційному просторі пропонує Росія, Україна — війну. Як на українських каналах часто виникає образ п’яних і неосвідчених чоловіків та агресивних жінок з Криму, так на російських — набагато примітивніше, жорсткіше й ретельніше виконано — образ бандерівця-фашиста.
Більшість кримчан просто потрапила під жахливий прес пропаганди й зробила свій вибір ще протягом інформаційно збоченого тижня напередодні референдуму.
Саме про “мирний кримський народ і про кубанських казаків, що порозумілися б з козаками на Майдані” написав Слава Пілунський у Facebook перед зникненням, і додав: “ссука Путін, я тебе ненавиджу”.
Ну а потім — Березень. Крим. Неділя. Сімферополь напрочуд спокійний.
На вокзалі нема “колорадів”.
“Зелені чоловічки” хоч і лишалися в камуфляжі, балаклавах, касках та з автоматами, проте пов’язали білі стрічки на рукави, з ними фотографуються люди, дівчата приносять їм чай і печиво. “Дружинники” дозволяють нам знімати, незважаючи на те, що ми без акредитації. Лиш перепитують, чому саме їхню дільницю.
“Тому що будинок гарний”, — відповідаю я. Вони посміхаються.
І все б добре, якщо б не один факт: в цьому будинку свого часу розташовувалася єврейська школа, а потім — пункт, з якого на розстріл вивезли 17 тисяч євреїв і 3 тисяч кримчаків.
Зараз в ній виборча дільниця, до якої йдуть люди, щоб віддати свій голос за вступ Криму до Росії. Виходять радісні й спокійні.
Біля дільниці саме продається свіжа риба, а отже свято наближається.
Зараз нарешті підсмажать, вип’ють потроху і — на центральну площу на концерт, де їх розважатимуть російські поп-зірки.
Площа махатиме трикольоровими прапорцями. Тисячі обманутих і задоволених цим обманом людей. Тут же журналісти — росіяни, в більшості теж щасливі. Все виглядає гармонійно. Коло замкнулося.
Обидва образи спрацювали: фашист з Майдану з коктелем Молотова й добре озброєний російський солдат зі зворушливими весняними квітами.
P.S. Десять днів тому я писала, що кримчани в більшості своїй вже адаптуються до нового режиму, і треба щось вирішувати з військовими й мирними жителями півострова, які вважають себе громадянами України.
Я не спеціаліст в цьому питанні, але напевне існують правила виводу військ з території іншої держави, як і програми з підтримки громадян своєї країни, що опинилися на окупованій території.
Небезпека вже тоді відчувалася у весняному повітрі, все було очевидно, інші сценарії годі було уявити.
Але всі наші друзі казали, що Крим не буде Росією. Вони були в Києві.
Зараз я теж тут. І мені трохи зле від того, що я залишила Крим. Я говорю зараз не про ландшафт, а про людей, яким кажуть: “Стійте до кінця!” Вони — в небезпеці.
Прямо зараз в Криму стоять наші військові, яким “можна використовувати зброю”. Стосовно тих частин, де нам доводилося бути, звучить іронічно — оточена ракетно-зенітними установками та снайперами наша загорнута в колючий дріт військова частина може відстрілюватися з пістолетів. Ось яке питання треба вирішити негайно. Давайте вірити в диво, але говорити правду.
