Мати зниклого Марія Братівник говорить, син часто телефонував зі служби, але не зізнавався, що під Маріуполем. Заспокоював, мовляв, у Миколаєві, пише Репортер.
«У той день, коли він зник, я ще з ним говорила, то була десь одинадцята вечора, – пригадує старенька мати. – Він у різний час дзвонив, то не здивувалася, що так пізно. Сказав, що все у нього добре, пообіцяв подзвонити завтра. Голос був нормальний, чула, що ще хтось біля нього говорив, але не розібрала, що».
Наступного дзвінка жінка так і не дочекалася. Телефонувала сама – «зв’язок відсутній».
У п’ятницю, 14 серпня, до неї зателефонував командир роти, в якій служив син, і повідомив, що той зник.
«Я й досі дзвоню до нього, – говорить пані Марія. – Відповідь одна – новин нема. Не часто, аби він номер не змінив, бо й того не буду знати».
Про сина жінка розказує, що все вмів: був лісорубом, ремонт сам робив, умів побілити й помити в хаті.
«Коли почали приходити повістки, то син казав, що він військовозобов’язаний і мусить йти, – згадує жінка. – «Хочете, аби я у тюрму йшов? То ліпше піти й відслужити». Та й пішов, тепер лишилося троє дрібоньких діточок – дівчата-близнятка по чотири роки і ще одна донечка – два рочки».
«Репортер» зв’язався з командиром роти Петром Нагайовським. Той дуже добре відгукується про зниклого Сергія Братівника. Був кулеметником, добре стріляв, зауважень не мав, у взводі був неформальним лідером.
«Ми стояли у першому ешелоні – під Сартаною, в районі Маріуполя. Я солдатам наказував, аби по одному не ходили, – розповідає Нагайовський. – Сталося так, що Сергій цей наказ порушив. Вони ходили з хлопцями за сметаною, за два кілометри. Того дня він о 20:00 мав заступати на пост і не з’явився. Хлопці сказали, напевно, пішов у Сартану. Ми його шукали до ранку, шукали й наступного дня».
За словами командира роти, поінформовані були всі – місцева міліція, прикордонники, СБУ, фермери – без результату.
«Згідно з законом були оформлені документи про те, що Братівник Сергій самовільно залишив частину і не повернувся, – говорить Петро Нагайовський. – Їх передали у військову прокуратуру. Приходили різні дані, про які я не можу сказати, але жодна інформація не підтвердилася».
Нагайовський говорить, що вони розглядали різні варіанти. Мовляв, через сильну спеку міг отримати сонячний удар, крововилив, інфаркт. Міг прилягти у траві, в соняшниках. Але територія там закрита – замінована.
«Був варіант, що Сергія взяли у полон і він перейшов на бік ворога, але він не міг такого зробити, – впевнений комроти. – Пройшло півроку, до того часу він би себе на тому боці хоч якось проявив. Шукали й серед полонених – також немає. Він залишив усю зброю, документи, всі речі в частині. Нікого досі не можемо допитатися, чи бачили, як він йшов у місто».
Востаннє рідні чули голос Сергія (крайній справа) 12 серпня 2015 року
Цією справою займаються військова прокуратура та СБУ. Звісно, рідні теж звертаються куди лиш можуть. У вересні минулого року до Івано-Франківська приїздив перший заступник міністра оборони Петро Мехед, то їхали до нього на зустріч, здавали ДНК. Зв’язалися з чернівецькими волонтерами, які шукають зниклих безвісти, зокрема, до Любові Кукурузяк із ГО «Буковина – українському війську». Вона, окрім допомоги військовим, займається і пошуками зниклих. За час бойових дій знайшла до десятка бійців.
«Я шукала Сергія через закарпатських волонтерів-пошуковиків, через дніпропетровських, але поки що – ніяких даних, – говорить пані Люба. – Він є в базі зниклих. Тут дуже складна ситуація. При виході з Іловайська чи з Донецького аеропорту було легше знаходити хлопців, бо хтось бачив, як і де загинув той чи той. Тут складніше, але ми шукаємо».
