Наталія Прокіпчин з Долинщини більше не має сил втрачати рідних.
18 років тому вони всією сім’єю отруїлися грибами. Мати, батько та сестра померли – вижила лише Наталія, пише Репортер.
Дев’ять років тому із заробітків привезли тіло її чоловіка.
Нині жінка бореться за життя донечки. У дівчинки нещодавно діагностували рак крові.
Одна з палат нефрологічного відділення Івано-Франківської обласної дитячої лікарні переповнена маленькими пацієнтами та відвідувачами. Тут тепло і світло. На ліжках хлопчики й дівчатка, біля них батьки, поприходили друзі та знайомі. Усі щось гомонять.
Лише в куточку, під вікном, біля дівчинки з величезними блакитними очима тихо лежить жінка із втомленим поглядом. Гладить дівчинку по голові. Вона під крапельницею. На столі дві порожні банки та дві повні – все мають прокапати за сьогодні.
35-річна Наталія Прокіпчин з 10-річною донькою Вікторією лежать тут уже два тижні. Вони із села Тисів Долинського району. З місяць тому в дівчинки заболіла нога. Ходили в амбулаторію, звідти відправили у Стрийську лікарню, бо ближче добиратися. Там не могли з’ясувати причину й відправили до Івано-Франківська. Тут у дівчинки взяли пункцію, відправили до Києва на аналіз і повідомили матері страшний діагноз – гострий лімфобластний лейкоз, у народі – рак крові.
“Я не можу передати, що відчула… Думала, що мені щось з головою станеться… – жінка говорить на коридорі, аби не чула донька. Ледве стримує сльози, хоч кілька днів живе на заспокійливих. – Як – приїхати з дитиною через ногу, а тут таке дізнатися? Де нога, а де рак?”.
Віка назву хвороби не знає. Наталія каже, язик не повертається сказати. Аби хоч якось розрядити ситуацію, розпитуємося про Віку.
“Вона добре вчиться у школі, хіба англійська трохи не дається, – вже спокійніше розповідає Наталія. – Вона у нас дуже творча: лялькам всяке-різне пошиє, навіть для кота. Вдягає його, то він вже не втікає від неї. Як Бог дасть – буде у нас модельєром”.
Минулої п’ятниці дівчинка перенесла першу хімію. Перед тим сім днів очищали кров – постійно під капельницею. В онкологію переведуть згодом, бо там карантин – вітрянка.
“Лікарі сказали, що лікування триватиме дев’ять місяців, а далі будуть бачити, що і як, – тихо говорить мама. – Як у кого організм сприймає. Наша лікарка сказала, що будемо лікуватися у Франківську, а як піде щось не так – відправлять на Київ”.
Наталя розказує, що після хімії ще мають бути 62 дні в лікарні, але, може, потім трохи пустять додому. Там на них чекає Віталій – старший брат Вікторії. Він – у випускному класі. Наталя не хоче, аби він приїздив і бачив сестричку в такому стані. Але Віталій щодня на зв’язку: телефонує, розпитує, розказує, як вдома, підбадьорює сестру. Вони дуже близькі.
“Такий хрест маю мати чи що…”, – знову зітхає жінка.
У 1999 році, коли їй було 17, вся її сім’я – мати, батько, сестра та вона – отруїлися блідою поганкою.
“Вижила лише я, – говорить Наталя, дивлячись у підлогу. – Також у Франківську лежали, на Пасічній. Мама назбирала голубінок. Потім у лікарні сказали, що то були бліді поганки”.
Наталю виховував дідусь. Потім вона рано вийшла заміж. У 25 років, маючи двох дітей, овдовіла. Пригадує, що старший син якраз пішов у другий клас, а Вікторії й року не було, коли з заробітків привезли чоловіка – обірвався тромб. Мав 33 роки.
“І так ми утрьох давали собі раду, – розповідає Наталя. – Не знаю, як Вікторії зараз пояснити, що вона дуже хвора, що в неї буде вилазити волоссячко. У неї такі коси… Вона й так плаче. Але з нами лежав хлопчик з таким самим діагнозом – Андрійко. Вони 11 місяців лікувались і зараз виписалися. Пішли на поправку. Я їй і собі то кажу, що вона не одна, що Андрійко пролікувався та й поїхав додому. Так її і себе тим Андрійком заспокоюю. Кажу їй: “Ми все переможемо, бо ти ж у мене Вікторія!”. Донька дивиться і посміхається”.
На днях до Вікторії приїздили її однокласники. Привезли листи від друзів, м’які іграшки. Три ведмедики якраз лежать біля ніг дівчинки. Вікторія незворушно лежить під крапельницями. Тихенько додає, що там ще є розмальовки від друзів.
Наталя проводить з відділення. “Кажуть, що Бог дає людині стільки випробувань, скільки вона може витримати. Невже я така сильна?” – каже на прощання жінка.
P.S. Лікування Віки дороговартісне й довготривале. Наталя каже, дуже сильно допомогли односельці, організували збір по Тисові. Дуже їм вдячна. У селі вона працювала у кафе й так утримувала двох дітей. Зараз сама не впорається.
Картка Приватбанку:
Прокіпчин Наталія Іванівна
5168 7573 3764 5560
